Так сталося, що маючи рідну доньку, свій будинок я хочу відписати дочці свого другого чоловіка, з яким я прожила останніх 20 років.
З першим чоловіком у нас життя не склалося. Ми були у шлюбі майже 20 років, але чоловік вдома бував рідко. Його мама жила неподалік, то ж чоловік весь час був у неї: щось робив, потім їв, і навіть там ночував.
З мене люди в селі вже почали підсміюватися, мовляв, навіщо тобі такий чоловік, якому сивина скроні вкрила, а він від маминої спідниці відірватися не може.
І таке в житті буває. Але я про розлучення навіть не думала, в селі ніхто не розлучався, то ж я сприйняла все як свою долю і старанно виконувала всю роботу по дому сама, поки чоловік черговий раз крутився у свекрухи.
В 40 років я стала вдовою, чоловіка раптово не стало. Звичайно, мені було дуже прикро, адже він був мені чоловіком і батьком нашій доньці. Але в побуті я цього не відчула, бо за роки нашого шлюбу вже звикла все робити сама.
А потім в наше село приїхав Степан. Він багато років жив в місті, але з дружиною у них щось там не склалося, вони розлучилися і він повернувся додому. Жили ми по-сусідству, стали спілкуватися. І якось непомітно дуже поріднилися. Згодом Степан зробив мені пропозицію, і я погодилася, незважаючи на те, що він був молодшим за мене майже на 10 років.
Все було б добре, якби не моя свекруха, яка продовжувала бути моєю сусідкою. Вона не могла змиритися з тим, що я чоловіка в дім привела, тому налаштувала мою дочку проти мене.
Я з Степаном прожила майже 20 років, його рік тому не стало, і весь цей час рідна дочка зі мною не спілкувалася. Вже й колишня свекруха відійшла у засвіти, а доньку мою ніяк не попускало.
Я робила багато спроб з нею помиритися, пояснювала, що в житті всяке буває, мені на долю таке випало, і вона, як жінка, мала б мене зрозуміти. Проте, нічого не допомагало. Дочка виїхала закордон, живе в Чехії, до мене не приїжджає і навіть не дзвонить.
Інша справа – дочка Степана, Ірина. Весь цей час, поки ми з Степаном жили разом, вона приїжджала до батька, підтримувала з ним гарні стосунки. А коли його не стало, Ірина до мене приїжджає, каже, що я її друга мама, і щоб я не хвилювалася, саму вона мене не залишить.
От в мене і виникла думка – свій будинок Ірині відписати. От тільки не знаю, наскільки це буде правильно по відношенню до моєї рідної доньки. А раптом вона ще опам’ятається і ми помиримось?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.