– Моя свекруха в результаті відмовилася з’їжджати від нас в однокімнатну квартиру, я навіть подумати про таке ніколи не могла, а вона так розчарувала нас усіх, – сумно говорить 38-річна Людмила. – Я останнім часом вже дні рахувала до того моменту, коли ми зможемо нарешті роз’їхатися. Адже ми домовилися з нею, все обговорили. Вона згодна була на це. Ми кредит за цю квартиру платили 10 років. І тепер вона заявляє, що нікуди не поїде. Ну як же так може бути?
Людмила з своєю сім’єю з першого дня заміжжя, а це вже більше одинадцяти років, живе у свекрухи в великій трикімнатній квартирі, яка належить матері чоловіка.
Ні, плюси в такому житті теж є: величезна квартира, в якій в принципі вистачає місця всім, сусіди – інтелігентні люди, обжитий район з зеленими дворами, хороша школа для дитини під вікном. Поки син був маленький, свекруха з задоволенням завжди забирала внука з садочка, сиділа з ним вдома, водила гуляти на майданчик.
І все ж жити до сивого волосся з мамою – не цукор. Начебто за довгі роки і звикли вже один до одного, і навчилися співіснувати, не звертаючи уваги на дрібниці – але почуття внутрішнього комфорту все одно немає. От не своє – воно і є не своє. Ні гостей не покликати, ні штори нові повісити, ні меблі поміняти. Та яке там поміняти, свекруха не дає навіть переставити вази на комоді.
Єдине, що давало Людмилі сили жити і якось миритися з проблемами – надія на те, що скоро вони роз’їдуться. Людмила з чоловіком виплачують кредит за невелику однокімнатну квартиру на околиці. Зараз там живуть квартиранти, без здачі квартири з кредитом б не впоралися. Всі гроші від здачі плюс солідна доплата із зарплати йде в банку. Але недалекий вже той день, коли, нарешті, буде внесений останній платіж – і квартира стане власністю Людмили і чоловіка.
Однак, чим ближче час той, який, здавалося, повинен для всіх стати порятунком, тим більше спливає якихось дивних підводних каменів.
Коли тільки ще вирішили брати кредит на ту однокімнатну квартиру приймали рішення, йшла розмова, що в однокімнатну квартиру переїде свекруха, а Людмила з чоловіком будуть жити у тій квартирі, яка належить свекрусі.
Молода сім’я з дитиною залишиться в трійці. Свекруха тоді просто благала не влазити в ще більший кредит – їй цілком вистачить скромної однокімнатної квартири, щоб діти не мали великих боргів. Навіщо їй одній хороми? Танцювати вона тут буде на старості років? Не смішіть. Їй диван, телевізор та тумбочка – більше нічого і не треба. І райончик можна вибрати скромніше. Як і близькість до транспортних розв’язок – на роботу їй кожен день не їздити. Так що від метро можна і подалі.
Так і підбирали квартиру – під самотню бабусю-пенсіонерку, якій головне, щоб поліклініка поруч була і маленький парк, щоб погуляти.
– Вона сама все це говорила! Її ніхто не переконував, – злиться тепер Людмила на матір свого чоловіка. – Сама переконала нас вибрати саме ту квартиру. Вона була сама бюджетна з усіх варіантів.
І ось платили-платили десять років, а тепер бабуся заявляє, що вона погарячкувала, не обдумала добре, і зі своєї квартири нікуди не поїде.
– Ви як хочете, а я хочу останні свої роки жити тут. Тут з чоловіком жили, тут син народився, онук, сусіди майже рідні люди, в поліклініці всі вітаються, а там. Дайте дожити свого віку в своєму домі.
Хоча свекруха ще й не така стара – їй ще й сімдесяти немає, на здоров’я не скаржиться абсолютно.
– Виходить, нам їхати в однокімнатну? – розгублено запитує Людмила свого чоловіка.
– Ти що, що ти таке говориш? – зітхає той. – В однокімнатну? На кінець світу? З сином-підлітком? Школу доведеться міняти, сидіти будемо один в одного на головах. Тут у нас хоч кімнати у всіх окремі. Пішли до себе і двері закрили. Гостей, кажеш, не запросити – а в однокімнатну кого ти запросиш? Ні, це не варіант. І їздити на роботу звідти як ти будеш?
Син теж не дуже хоче переїжджати. З одного боку, з бабусею ладити з кожним роком йому все складніше. Бабуся стає все більш категоричною і непримиренною, бо має непростий характер, хлопчик теж дорослішає. Бабуся все менше його розуміє і все частіше сердиться на колись обожнюваного внука. Так, роз’їхатися зараз, щоб збереглися відносини – саме час. Але тут у дитини знайома хороша школа, друзі, гуртки, в які відходив вже кілька років, своя кімната. Відмовитися від усього цього, виїхати в невідомість – теж непросто.
Людмила щиро не знає, як вчинити зараз тепер. Сама б вона, здається, хоч в сільську хату вже готова, аби окремо. У свекрухи з віком характер все гірше.
Але однокімнатна квартира для сім’ї з дорослою дитиною – це не житло. Напевно, набагато розумніше зараз продовжувати жити, як живуть. Здавати однокімнатну квартиру, на ці гроші відремонтувати трикімнатну квартиру, привести в порядок, зробити з квартири картинку. Всі ці роки з кредитом було не до ремонтів, зате вже тепер хоч лад наведуть.
І жити зі свекрухою, маючи вільні гроші від здачі своєї квартири. У відпустку хоч з’їздити нормально вряди-годи. Одягнутися. На машину накопичити. Та хіба мало що можна купити і покращити собі життя. Потім можна буде відселити в однокімнатну дорослого сина, теж варіант.
А самі, виходить, так з мамою до старості – дай Бог їй довгих років життя.
Але інколи Людмила дуже сумнівається, боїться, що вкладе всі гроші свої в квартиру свекрухи, а мало там, як життя складеться, свекруха відмовиться квартиру їм свою давати. Як бути Людмила не знає.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – diets.
