Мені 42 роки, останніх півтора року я живу в Німеччині, виїхала туди з мамою і молодшим сином.
Я розлучена, і життя у мене склалося не вельми, та нарікати я не звикла, знаю – якщо є труднощі, то треба просто їх долати і йти далі.
В Україні я працювала вихователем в дитячому садочку, зарплата у мене була невелика, а за неї я мала прогодувати себе і двох своїх синів.
Мій колишній чоловік, м’яко кажучи, був дуже нехорошою людиною, бо коли лишив мене з двома малими дітьми, то крім мізерних аліментів, більше нам нічим не допомагав.
Я з двома дітьми повернулася в квартиру до своєї мами. Вона мені допомагала фінансово, бо працювала, і мала відносно ще непогану зарплату.
Але в мене часто була проблема, що дітей треба було відвести в школу, чи забрати, чи на гурток піти, і тоді мене виручала сусідка – тітка Марія, яка була самотньою пенсіонеркою, і мала багато часу, а головне – бажання возитися з чужими їй дітьми.
Я не раз пробувала їй заплатити хоч щось, але тітка Марія відмовлялася від грошей категорично, казала, що я сама не маю. Вона любила завжди повторювати, що добрі справи робляться просто так.
Минули роки, мої діти виросли, а тітка Марія дуже постаріла.
З Німеччини я приїхала всього на кілька днів, щоб владнати певні справи. До сусідки Марії я забігла випадково, і те, що я в неї побачила, мене дуже засмутило. Все, що у неї було, це яблука і виноград. Я витягла з гаманця останні 200 євро, і віддала їх сусідці, а тепер думаю, що маю далі робити.
Сусідці 88 років, все, що вона має – це її квартира і мінімальна пенсія. Тітка Марія ледве пересувається по квартирі, їй важко навіть в магазин сходити. До неї приходить якась жіночка з соціальної служби, яка їй допомагає.
Мені так шкода сусідку стало, що я віддала їй своїх останніх 200 євро, які я собі відклала про всяк випадок. Мені там, в Німеччині, теж не легко, працюю я одна, а живемо ми за ці гроші всі троє, разом з мамою і сином. Так що щось відкласти мені взагалі нереально, головне, щоб на прожиття вистачило.
Та я собі подумала, що як би мені не було важко, я молода, і ще собі зароблю, а сусідці просто нема кому допомогти.
Вона відмовлялася знову, але цього разу я вже її не слухала, пішла в магазин і купила необхідні продукти.
Через кілька днів я була змушена повертатися за кордон, бо там на мене чекала робота, та мене не покидала думка про стареньку сусідку, я просто не знала, як їй допомогти.
Перед від’їздом я залишила сусідці свій номер телефону, про всяк випадок. Її дзвінок не змусив себе чекати.
Тітка Марія просила мене приїхати ще раз, бо вона вирішила, що свою квартиру хоче оформити на мене.
Тут вже я стала відмовлятися, бо це занадто дорогий подарунок. Та літня сусідка розплакалася і сказала, що прийняла таке рішення усвідомлено, бо рідні у неї немає, а ми їй давно рідними стали.
Тепер я стою перед вибором – що робити? Якщо погоджуватися на її пропозицію, то чисто по-людськи я мала б вже залишитися біля неї і за це її доглядати.
Але я не впевнена, чи хочу зараз повертатися додому. Тому просто не знаю, що мені робити?
А як би Ви вчинили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.