Сина я народила без чоловіка, через що мої батьки не розмовляли зі мною до кінця життя. Сина я ростила сама, знімала квартири, працювала на знос. Так і не помирившись з батьками, я успадкувала їх квартиру, коли їх не стало, а зараз не знаю, як вимолити у них вибачення, коли вони на тому світі.
Але все ж, труднощі в житті зробили мене сильнішим. Я ще в дитинстві синові говорила: «Що б не трапилося, я все буду робити заради тебе – і в щасті і в труднощах!». За матеріалами.
Я стежила за всіма подіями в його житті і в усьому намагалася допомагати: син відставав у навчанні, я брала підробітки, щоб оплатити йому репетиторів, або збирала йому на подарунки, про які він мріє. Ні, він не примхливий і не вимогливий, просто це так я хотіла – щоб його радувати. Так, завдяки мені, він відучився в універі і пішов працювати в головний офіс великий будівельної компанії.
Але поки він «набирала обертів» в кар’єрі, вирішив одружитися. Наречена, звичайно, красуня, нічого не сказати, мій син простіше. Свати спочатку не хотіли ніякої помпезності, сказали, що краще за все посидіти вдома, вузьким колом, своєю ріднею. Я бачила, як з цього приводу переживають молоді, особливо наречена, адже будь-яка дівчина хоче лімузин і весільну сукню.
Подивилася я на смуток молодят і пішла брати кредит: сто тисяч гривень на три роки. Страшно, звичайно, але нічого не поробиш – вже якщо у мене не було весілля, нехай хоч у сина буде.
Свати сказали, що я роблю неправильно, але тут же взялися організовувати весілля за мої гроші. Навіть встигли пересваритися в процесі: яку сукню краще, а ресторан престижніше. Я тільки встигала помічати, як стрімко витрачаються мої гроші. Син мене лаяв за марнотратство, але я все одно була рада, бачачи, як він пишається мною.
Найсмішніше, що з нашого боку на весіллі було всього 27 гостей, а з боку нареченої – 53! Але платила я, свати тільки подарували молодятам кішку «сфінкса», мовляв – молоді таку хотіли! А я витратилася на все – від костюмів до ресторану.
На жаль, син з невісткою не витримали побуту: не розрахували сили і потреби один одного. Всі їх кидалися мирити, було затишшя, але ненадовго, і так два роки в постійних звинуваченнях і непорозуміннях.
Син узяв на себе кредит вже тоді, коли їх шлюб розвалювався. Невістка після розлучення забрала кішку і пішла до батьків. І цей рік вдався такий, що через ситуацію в світі з роботою стало складно, пішли прострочення по кредитах, вічно кручусь і ніяк. У сина незручно просити, у нього теж на квартиру багато йде, та ще й нове кохання з’явилося.
Загалом, набралася нахабства, прийшла до сватів. Взяла з собою звітність по весіллі, показала, що витратилася в основному на їх гостей, попросила допомогти мені закінчити цей рік з кредитом, нехай вони мені хоча б щось дають, незважаючи на те, що наші діти розлучилися.
Вони мене вислухали і сказали, що з самого початку не були налаштовані на пишне весілля, пропонували святкувати вдома, так що вони нічого платити не будуть. Ну, якщо вони не хотіли ніякого пишного торжества, то чому ж стільки гостей в ресторан запросили?
Мене виставили за двері ні з чим, я їх тільки попросила сина нічого не говорити, адже він думає, що я регулярно сплачую за кредитом, не хочу його розчаровувати. Але йшла додому дуже незадоволена: сватів двоє, а я одна, вже від кількох тисяч би вони не збідніли.
Як же люди люблять халяву, коли все безкоштовно дається! Дуже прикро! Я, звичайно, якось викручуся, просто сумно, що такі люди на шляху зустрічаються. Ну і що, що я їм тепер не родичка! Чужими грошима колись приємно було кидатися і купу людей запрошувати! Але я сама винна…
Фото ілюстративне – telegraf.
