fbpx

З мамою ми не бачилися три роки. Влітку ми поїхали на море і через це вона на нас дуже образилася, мовляв, на відпочинок ми час знайшли, а приїхати до неї у нас часу немає. Вже пів року минуло, а вона з нами розмовляти не хоче

Моя мама ображається на мене за те, що я до неї рідко приїжджаю. Каже, що внук вже в школу пішов, а вона його бачила ще коли йому було три роки.

– Тобі має бути соромно, – чую від сестри, – невже ти не розумієш, що це з твого боку дуже негарно: не приїхати і не відвідати маму.

А коли мені їздити та куди? У мене чоловік, робота, підробіток, дитина, квартира в кредиті. І не в рідний мій будинок мене кличуть мама і Світлана, а в будинок сестри, за 400 кілометрів від столиці.

Десять років тому від Світлани пішов чоловік, вона залишилася з двома дітьми.

– Як вони житимуть? Ну зрозуміло, квартиру поділять, буде у Світланки кімната в комуналці або невеличка однокімнатна квартира в кращому разі. І що вона з дітьми робитиме сама?

А я в той день якраз бігла додому повідомити радісну новину: Ігор зробив мені пропозицію, я виходжу заміж. Але про майбутнє весілля вдалося сказати лише за місяць, бо мама перейнялася проблемами сестри.

– На весілля я тобі грошей дати не можу, – попередила мама, – може обійдетесь без пишної урочистості? Сестрі зараз дуже важко.

Обійдемося не питання. Мені тоді було 25 років, сестра на 5 років старша, заміж виходила з пишним гулянням, ми ж із сільської місцевості, у нас так заведено.

– У тебе чоловік зі своєю житлоплощею, – це вже мама за пів року сказала, – а Світлана одна з двома дітьми в комуналці. Я все вирішила.

Вирішила мама так: нашу квартиру вона продає і їде до старшої дочки, там, продавши комуналку, що дісталася сестрі після розлучення, вони купують Світлані трикімнатну квартиру і живуть всі разом.

– Ти не повинна ображатися: хто літніх батьків доглядає тому і спадщина, – пояснила мама.

Не ображатись у мене виходило важко. Але чоловік мене заспокоїв, сказав, що ми впораємося. Хоча у нас була лише стара однокімнатна квартира, яка дісталася чоловікові від його дідуся. Ми вирішили цю квартиру продавати і брати під виплату у спільну власність більшу квартиру.

Свекруха заперечувала проти того, що син особисту власність має намір звернути в спільну, але Ігор твердо зумів її переконати, що так буде правильно. І ми взяли дві кімнати, а через кілька місяців з’ясувалося, що я чекаю дитину.

– Мамо, – сказала я, – я зателефонувала тобі, щоб ти пораділа: у тебе буде ще один онук.

– Я рада, – сказала мама, – але тобі доведеться розраховувати на себе.

Таке ось вітання. Нічого, ми впоралися, почала допомагати свекруха. Вона приїхала до нас, щоб сидіти з онуком, а я вийшла швидше з декрету. Це було дуже зручно, я приходила додому, а там і прибрано, і вечеря на столі.

Моя мама була в нас двічі за весь час: на виписці і на 3-річчя онука приїхала.

– Сьогодні переночую, а завтра тому, – попередила вона відразу. – Світлана там одна, без мене не обійдеться. І що мені гостювати? Я не в себе вдома, у зятя я почуваю себе незатишно. Краще ви приїжджайте. Місця там вистачить.

Місця може й вистачить. Але я там себе теж удома не відчуваю. Це будинок сестри, а так вже склалося, що особливо близькі ми з Світланою ніколи не були. А друга причина, через яку я не їжджу до мами в гості — нестача часу.

Влітку ми поїхали на море і через це мама на нас дуже образилася, мовляв, на відпочинок ми час знайшли, а приїхати до неї у нас часу немає. Вже пів року минуло, а вона з нами розмовляти не хоче, і сестра масла у вогонь підливає.

А що я можу вдіяти? Виїхати був вибір мами. Розпорядитися квартирою – знову ж таки її вибір і право. Кручусь, як можу. Чи все ж я недобра донька, і якби хотіла, то знайшла б час і гроші.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page