Вечірнє небо за вікном набрякло важкими хмарами, обіцяючи затяжну осінню зливу. У кімнаті панували напівтінь і тиша, яку порушувало лише ледь чутне цокання старого годинника. Софія завмерла в дверях, не знімаючи пальта. Її погляд прикував силует дівчини в бежевому вовняному светрі, яка нерухомо стояла біля вікна. На столі, поруч із розкритим ноутбуком Софії, самотньо виблискувала в останніх променях світла біла чашка з витонченим малюнком синіх волошок.
– Я… я можу пояснити, – дівчина різко обернулася. Її обличчя зблідло, а очі, великі й сповнені якоїсь дивної суміші страху та надії, миттєво зорієнтувалися на господиню. Вона машинально відступила до стіни, зачепивши край підвіконня.
Софія відчула, як серце підстрибнуло до самої горлянки. Весь день був суцільним випробуванням: на роботі терміново вимагали звіт, стара автівка відмовилася заводитися в найбільш невідповідний момент, а в обід ще й техніка підвела — екран ноутбука просто згас, забравши із собою кілька годин напруженої праці. Вона мріяла про гарячий чай і спокій, але натомість знайшла у своїй орендованій квартирі незнайомку.
– Ось і поясніть. І бажано просто зараз, – Софія намагалася говорити твердо, хоча коліна злегка здригалися від несподіванки. Цікавість у цей момент виявилася сильнішою за бажання просто вибігти в під’їзд і кликати на допомогу.
– Розумієте… – дівчина затнулася, її пальці нервово смикали довгий рукав светра. – Я думала… Тобто я не знала, що в нього тепер хтось інший…
– Що не знали? Що тут мешкає людина? Що в квартири є законний орендар? – голос Софії ставав гучнішим.
– Ні, звичайно! Тобто так… Тобто я була впевнена, що тут досі живе та сама людина, яку я знала, – дівчина виглядала розгубленою.
– І тому ви просто увійшли до чужого помешкання? З власними ключами? – Софія зробила крок уперед, кинувши ключі на тумбочку. – Де ви їх взяли?
– Вони не чужі! – раптом вигукнула незнайомка, і в її голосі почулася не образа, а глибокий смуток. – Тобто раніше вони не були чужими. Я мала право сюди приходити. Колись…
Софія відчула, як хвиля роздратування накочує з новою силою. Весь цей день, усі дрібні невдачі ніби сфокусувалися на цій тендітній постаті в бежевому светрі. Вона дістала телефон із кишені:
– Знаєте що? Давайте я просто викличу правоохоронців, і ви їм детально розповісте про «свої» ключі та минуле цієї квартири.
– Ні, будь ласка! Тільки не це! – дівчина зробила крок вперед, благально простягаючи руки. У її очах заблищали сльози. – Я зараз усе розповім. Клянуся, я не збиралася нічого красти. Мене звати Надія.
Щось у цьому імені, а може, у щирому розпачі в її голосі, змусило Софію зупинитися. Вона повільно опустила телефон, хоча палець усе ще тримався біля кнопки виклику.
– Добре, Надіє. То що ж ви робите в моєму кабінеті біля мого столу?
– Я шукаю дещо… дуже важливе для нашої родини. Я сподівалася, що воно залишилося тут. Що він не викинув це, коли виїжджав.
– Що саме залишилося? І від кого? – Софія розстебнула пальто, відчуваючи, що ця розмова затягнеться.
Надія підвела очі, вдивляючись у Софію з якоюсь дивною надією:
– А ви давно тут оселилися?
– Запитання тут ставлю я, – відрізала Софія, проходячи на кухню і ставлячи сумку на стілець. – Ви у моїй квартирі, користуєтеся моїми речами, і поки я не почую логічного пояснення, ви нікуди не підете.
– Пів року, так? – раптом перебила її Надія. – Ви тут мешкаєте з весни? З того часу, як зійшов сніг?
Софія нахмурилася. Справді, вона в’їхала сюди у квітні, коли перші теплі промені почали висушувати калюжі після затяжної зими. Квартира здалася їй затишною саме через цю маленьку кімнату, де вона облаштувала робоче місце.
– А до вас тут жив чоловік, – Надія почала говорити швидко, наче боялася, що її знову переб’ють. – Високий, темноволосий, із дуже сумним поглядом. Його звали Олексій. Він був музикантом, грав у місцевому оркестрі й дуже любив джаз. Вечорами він вмикав старі платівки, і музика наповнювала кожну шпаринку цих стін. А ця чашка… – вона кивнула на сині волошки. – Це була його улюблена чашка. Він завжди пив із неї міцну каву вранці, дивлячись на те, як прокидається місто.
– Чашка моя, – автоматично заперечила Софія, хоча десь у глибині душі щось тьохнуло. – Я її купила в невеликій крамничці кераміки в день новосілля. Сподобався малюнок.
– Значить, у вас однаковий смак, – гірко посміхнулася Надія. – Бо в нього була точна копія. Коли я побачила її зараз на столі, я на мить повірила в диво. Подумала, що це знак. Що я прийшла вчасно.
Вона замовкла, дивлячись на те, як перші краплі дощу почали стукати по склу.
– Тільки все виявилося інакше. І квартира вже не та, і чашка інша… Все змінилося, хоча ззовні все нібито на своїх місцях.
Софія відчула, що її злість кудись зникає, поступаючись місцем незрозумілій тривозі. У розповіді цієї дівчини була таємниця, яка, здавалося, стосувалася не лише минулого мешканця, а й якоїсь великої несправедливості.
– Гаразд, Надіє, – Софія рішуче сіла за стіл навпроти дівчини. – Давайте по порядку. Хто ви Олексієві, звідки ключі та що саме ви шукаєте в моїх антресолях?
Надія похитала головою, її голос став зовсім тихим:
– Не з того починаємо. Скажіть краще — у тій маленькій кімнаті, де тепер ваш робочий стіл… Ви там нічого не знаходили? На верхніх полицях, за старими коробками? Можливо, там залишилася дерев’яна скринька? Така стара, з різьбленим візерунком, пахне ялівцем…
Софія здивовано підняла брови:
– Звідки ви знаєте про кабінет?
– Бо він там писав музику. Казав, що в цій кімнаті особлива аура, вона надихає. Він називав її своїм притулком.
– Хто він? – знову запитала Софія, відчуваючи, що пазл починає складатися.
Надія здригнулася, наче повертаючись із власних спогадів у реальність.
– Це не має значення тепер. Вибачте, я не мала права так вриватися. Ось ваші ключі, – вона поклала металеву зв’язку на стіл. – Раджу вам змінити замки. Я просто піду.
– Чекайте! – Софія раптом зрозуміла, що не може просто так відпустити цю дівчину. Позаду залишилося занадто багато недомовок. – Ви не підете, поки не розкажете все до кінця. Що в тій скриньці?
Раптовий дзвінок у двері змусив обох підстрибнути. Звук був довгим, наполегливим, наче той, хто стояв за дверима, точно знав, що вдома хтось є.
– Ви когось чекаєте? – пошепки запитала Софія, відчуваючи, як тривога знову накочує хвилею.
Надія похитала головою, і в її очах знову з’явився той самий страх, що й на початку зустрічі.
– Це не до мене… я нікому не казала, що йду сюди. Ніхто не мав знати.
Дзвінок повторився. Тепер до нього додався стук кулаком у двері.
– Софіє, – Надія вхопила господиню за руку. – Будь ласка, не відчиняйте. Це може бути той, кого я боюся найбільше.
Софія завмерла. Вона опустилася на стілець, намагаючись опанувати себе.
– Так, давайте розберемося. Ви шукаєте скриньку, від якої залежить чиєсь життя. У вас є ключі, але десь існує загадковий музикант, який теж їх мав. І є ще хтось третій, хто зараз ламає мої двері. Я нічого не пропустила?
Надія ствердно кивнула, її губи тремтіли:
– Приблизно так. Тільки скринька — вона не моя. Вона належить людині, яка мені дуже дорога.
– Кому саме?
– Пам’ятаєте, я питала про документи? – Надія говорила повільно, зважуючи кожне слово. – Коли Олексій тут жив, до нього часто заходили друзі. Музиканти, поети, люди мистецтва. Він грав у вечірніх закладах, намагався якось вижити в цей непростий час. І один із його знайомих… літній скрипаль, мій батько… він залишив Олексієві цю скриньку на зберігання. Сказав, що так буде надійніше. Лише на кілька днів, доки все не заспокоїться. А потім… потім тата не стало. Раптовий напад, серце не витримало.
Софія відчула, як у грудях щось стислося.
– А в скриньці були документи на будинок моєї бабусі, – продовжувала Надія. – Давній родинний заповіт, акти на землю… Усе, що давало їй право спокійно доживати віку у своїй хатині. Тепер її далекі родичі, люди жорстокі й жадібні до легкої наживи, хочуть продати ту землю. А бабусі вісімдесят два. Вона там кожне дерево власноруч садила.
– А чому ж Олексій не віддав документи вам?
– Я намагалася його знайти. Але він зник. Телефон не відповідав, з оркестру він звільнився. Я думала, що він поїхав за кордон або просто вирішив почати життя з чистого аркуша, забравши скриньку із собою. А потім з’явився Юрій.
– Юрій?
– Його колишній товариш. Людина, яка завжди знала, де що лежить і як на цьому заробити. Він прийшов до мене і сказав, що документи в нього. Вимагав чималу суму за їх повернення. Сказав, що Олексій продав йому цю скриньку за борги.
– І ви повірили?
– У мене не було вибору! Бабуся плакала щоночі, їй погрожували виселенням. Я позичила гроші де тільки могла. Віддала Юрієві все, що мала… величезну суму, яку збирала роками. А він… він просто обдурив мене. Забрав кошти й зник на тиждень. Тепер я зрозуміла, що в нього ніколи не було тієї скриньки. Він просто скористався моїм розпачем. І тепер я тут, бо сподіваюся, що Олексій просто сховав її і забув.
У цей момент у передпокої знову почувся звук ключа. Але цього разу замок піддався. Двері відчинилися з характерним скрипом.
Софія здригнулася. Хтось увійшов до квартири впевненим, важким кроком.
– Надіє! – пролунав грубий чоловічий голос. – Я ж казав, що твоя машина під будинком тебе видасть. Виходь, я знаю, що ти тут.
Надія зблідла так, що здавалося, зараз знепритомніє.
– Це він. Це Юрій.
Софія, відчуваючи приплив неймовірної, майже холодної люті, піднялася зі стільця. Вона не дозволить цьому чоловікові командувати у її домі. Вона вийшла в коридор. Перед нею стояв високий чоловік років сорока, одягнений у дорогу шкіряну куртку, з впевненим поглядом людини, яка звикла перемагати.
– Ви хто такий? – різко запитала Софія. – І чому ви відчиняєте мої двері власним ключем?
Чоловік на мить здивувався, побачивши Софію, але швидко опанував себе. Він усміхнувся — неприємною, хижою посмішкою.
– А документи на це помешкання у вас є, шановна?
– Договір оренди вас влаштує? – Софія говорила спокійно, хоча серце вибивало чечітку. – Підписаний пів року тому. А тепер я хочу знати, хто дав вам право сюди заходити.
Юрій ступив уперед, ігноруючи її питання.
– Давайте без сцен. Надія тут? Мені треба з нею поговорити.
– Я її подруга. І я не дозволю вам її турбувати. На якій підставі ви вимагали у неї кошти?
З кухні вийшла Надія. Її руки тремтіли, але голос звучав твердо:
– Юрію, йди геть. Ти забрав мої гроші, ти обіцяв документи, яких у тебе немає. Ти просто злодій.
Чоловік недбало махнув рукою, проходячи до вітальні, наче до себе додому.
– Ой, ну не треба драматизувати. Я просто намагався допомогти. Думав, знайду. Гроші… ну, витратилися вони. Поверну колись, не хвилюйся.
– Колись? Післязавтра угода з продажу будинку! Бабусю виселять на вулицю! Ти розумієш, що ти накоїв? – Надія закрила обличчя руками.
Юрій лише знизав плечима.
– Значить, так доля розпорядилася. Слухай, Надіє, ну що ти вчепилася в ту стару хату? Там земля коштує більше, ніж все твоє життя. Отримай свою частку і заспокойся.
– Це не твоя справа! – крикнула Надія. – Батько заповів цей будинок мені, щоб я доглядала бабусю. Це наша пам’ять, наш дім!
Софія спостерігала за цією сценою, і в її голові почав вимальовуватися план.
– А чому у вас ключі? – запитала вона Юрія. – Ви теж музикант?
Чоловік засміявся, і цей сміх був сухим, як тертя паперу.
– Я майстер. Ставлю двері, міняю замки. Коли Олексій тут жив, він попросив мене оновити захист. Я зробив свою роботу, а дублікат… ну, мало що в житті трапляється. Може, господареві знадобиться доступ у разі аварії.
– Тобто ви незаконно залишили собі копію ключа і тепер користуєтеся нею для проникнення в чуже житло? – Софія відчула, як пальці стискають телефон. – Ви розумієте, що це кримінальна відповідальність?
Юрій наблизився до неї, намагаючись тиснути своїм зростом.
– Слухайте, пані орендаторко. Не лізьте в чужі справи. Надія сама віддала мені кошти. Добровільно.
– Добровільно? Під тиском брехні та шантажу? – Софія не відступила ні на сантиметр. – Ви взяли суму, яка дорівнює вартості непоганої автівки, за повітря.
– Ні за яке не повітря! – раптом вибухнув Юрій. – Олексій все викинув перед від’їздом! Він сказав, що йому нічого не треба з того минулого життя! Він поїхав далеко, і навряд чи колись повернеться!
– Брешеш! – тихо, але впевнено сказала Надія. – Я вчора бачила його. Він у місті. Він грав у тому самому маленькому закладі, де ми колись зустрічалися. І він розповів мені все. Що він нічого не викидав. Що він просто боявся тебе, бо ти винен йому велику суму і погрожував, якщо він не виїде.
Юрій на мить застиг. Його впевненість дала тріщину.
– Бути не може… Він боявся навіть дихати в мій бік.
– А тепер не боїться. Бо йому вже немає чого втрачати. І він сказав, що документів тобі ніколи не віддавав.
Софія переводила погляд з одного на іншого. Ситуація ставала дедалі напруженішою.
– Тож давайте так, – Софія зробила крок до Юрія. – Ви зараз повертаєте Надії кошти. Усі до копійки. І віддаєте мені всі ключі від цієї квартири, які у вас є.
– А якщо ні? – Юрій примружився.
– Тоді я оприлюднюю запис нашого домофону, де видно, як ви відчиняєте двері своїм ключем. Я додам до заяви запис вашої розмови з Надією про гроші. І повірте, мої знайомі в органах дуже зацікавляться майстром, який залишає собі ключі від половини будинків у районі.
Юрій помітно напружився. Він явно не очікував такого опору від звичайної дівчини.
– Мені потрібен час, – буркнув він. – Грошей зараз немає при собі.
– У вас є доба, – відрізала Софія. – Завтра ввечері ви принесете їх сюди. І не дай Боже, ви спробуєте зникнути. Надія знає ваші контакти, а я тепер знаю ваше обличчя.
У кишені Юрія задзвонив телефон. Він глянув на екран і його обличчя змінилося — на зміну пихатості прийшов справжній страх.
– Алло… Так, я чую… Зараз? Але я зайнятий… Зрозумів. Вже їду.
Він похапцем вискочив за двері, навіть не глянувши на дівчат.
– Це був Олексій? – запитала Софія, коли в коридорі затихли кроки.
– Ні, – Надія опустилася на диван. – Це був хтось інший. Олексій казав, що Юрій загруз у боргах перед серйозними людьми. Мабуть, вони вже втрачають терпіння. Його авантюра з моїми грошима була останньою спробою виплисти.
– Отже, він прийде, – впевнено сказала Софія. – Бо йому більше немає куди діватися. Але зараз… Надіє, давайте перевіримо антресолі.
Вони пішли до кабінету. Софія принесла стару драбину, яку господар залишив у коморі. Вона сама піднялася вгору, відсуваючи запилені коробки з-під взуття та старі журнали. У самому кутку, за великим пакунком зі шпалерами, вона відчула щось тверде.
– Є!
За кілька хвилин на столі стояла дерев’яна скринька. Вона була вкрита густим шаром пилу, але різьблення — тендітні сині квіти, так схожі на ті, що були на чашці — все ще було чітким.
Надія тремтячими руками відкрила кришку. Усередині, обережно загорнуті в тканину, лежали пожовклі документи. Оригінали заповіту, старі акти, листи її батька.
– Дякую тобі, – прошепотіла Надія, притискаючи скриньку до грудей. – Ти навіть не уявляєш, що ти зробила для нас.
Весь наступний день Софія не могла знайти собі місця. Вона кілька разів перевіряла замок, хоча розуміла, що Юрій навряд чи наважиться на ще одне проникнення без запрошення.
Рівно о сьомій вечора пролунав дзвінок. Цього разу він був коротким і невпевненим.
На порозі стояв Юрій. Він виглядав жахливо: під очима темні кола, сорочка зім’ята, погляд постійно тікав убік. Він мовчки простягнув Надії конверт.
– Тут усе. Навіть трохи більше — за моральні збитки. Тільки заберіть заяву, якщо ви її вже подали. І ось… ключі.
Надія перерахувала кошти. Її руки більше не тремтіли.
– Йди, Юрію. І більше ніколи не наближайся до моєї родини.
Коли двері за ним нарешті зачинилися назавжди, у квартирі запанувала тиша. Але це була не та тривожна тиша, що вчора, а спокійна, наче після великої грози.
Минуло кілька тижнів. Осінь остаточно вступила у свої права, засипаючи місто золотим листям. Софія сиділа у своєму кабінеті, працюючи над новим проектом. Тепер на її столі стояли дві чашки з синіми волошками.
Надія часто заходила в гості. Вона розповіла, що угоду з продажу будинку вдалося скасувати. Бабуся, дізнавшись про повернення документів, вперше за довгий час посміхнулася і почала планувати весняні посадки в саду.
– Знаєш, – сказала Надія, відпиваючи чай. – Я часто думаю про той вечір. Якби не ти, я б просто здалася. Я б пішла звідси ні з чим, вірячи в брехню Юрія.
– Це не я, – посміхнулася Софія. – Це чашка. Якби я не купила саме ці сині квіти, можливо, ми б ніколи не знайшли спільну мову.
Вони довго сиділи в сутінках, розмовляючи про дрібниці, про музику, про життя, яке іноді підкидає нам найскладніші випробування лише для того, щоб ми знайшли справжніх друзів. А на антресолях тепер було порожньо і чисто — старе минуле нарешті звільнило місце для чогось нового і світлого.
За вікном знову починався дощ, але тепер він здавався Софії не похмурим, а затишним. Вона знала, що завтра буде новий день, і в цьому дні більше не буде місця для чужих ключів і старих боргів. Лише спокій, аромат свіжої кави та сині волошки, що квітнуть на білій порцеляні, попри будь-яку негоду.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
