— Ото життя пішло, нічого не хочеться, — Катерина з сумом глянула у вікно.

Сонячне світло, пробиваючись крізь вузькі горизонтальні жалюзі, лягало на килим у вітальні блідими, різкими смугами. Катерині Миколаївні здавалося, що ці смуги лише підкреслюють тужливу, пригнічену нерухомість цього ранку, який нічим не відрізняється від десятка попередніх. У повітрі, що стояло нерухомо, лунали звичні запахи, які тепер асоціювалися у неї з цим будинком і цим етапом життя: слабкий аромат вареної картоплі, сухі трави для чаю, густий, жирний запах мазі для суглобів «Живокост». Здавалося, що сам будинок дихає не молодістю та свіжістю, а старістю разом із нею.

Вона сиділа у старому, але все ще зручному кріслі біля вікна, яке належало її невістці Марті. Голова Катерини Миколаївни була трохи нахилена, ніби вона слухала щось дуже тихе, що могло зникнути в будь-яку мить. Її руки, тонкі, вкриті сіточкою прозорих прожилків, безвольно лежали на колінах, укритих старим, вицвілим пледом, який колись в’язала її мати.

Катерина Миколаївна дивилася на подвір’я, де, незважаючи на пізню осінь, галасливо грали діти, але думками була далеко. Вона була у своїй колишній квартирі. На тихій вуличці старого Подолу у Києві. Вона пригадувала світлу вітальню, де сонце вранці заливало все золотом, витончені мереживні фіранки, які вона сама прала і крохмалила, та улюблений краєвид із вікна на тиху Набережну. Там вона прожила понад сорок років. Там було її життя: весілля, народження дітей, їхні перші кроки, зустрічі з подругами, спокійне вдівство.

Але ту затишну, рідну квартиру було продано. Два роки тому лікарі виявили у Катерини Миколаївни серйозну проблему із серцем, і операція, від якої залежало її майбутнє, коштувала шалених грошей. Тоді, на спільній сімейній раді, це здавалося єдиним і правильним рішенням. Здоров’я важливіше за стіни. «Що нам ті гроші, мамо, ми впораємося!» — казав тоді син Тарас.

Тепер вона жила то в дочки, Ярини, то в сина, Тараса. Діти вирішили, що так буде найсправедливіше: місяць у одного, місяць у іншого. Вона не сперечалася, не протестувала. Старість, як вона гірко зрозуміла, не залишає права обирати, а лише право підкорятися.

З кухні, де Тарас і його дружина Марта пили свою ранкову каву, долинув роздратований, але стриманий голос сина.

— Марто, ну це ж просто неможливо! — вигукнув він, і Катерина Миколаївна мимоволі напружилася. — Рахунок за світло знову величезний. Я подивився, мама цілий день не вимикає телевізор, він працює навіть коли вона спить.

— А що я можу вдіяти, Тарасе? — холодно, без емоцій, відповіла Марта. — Це твоя мама. Ти ж знаєш, що я не стану їй дорікати. Ти й говори з нею.

— Вона… вона просто забуває, — Тарас зітхнув, помовчав, і цей момент тиші був важчим за будь-які слова. — Як я це скажу? Вона ж образиться. Ти знаєш, яка вона чутлива.

— Тоді, вибач, доведеться платити, — тон Марти став суворим. — Але я не збираюся покривати зайві, безглузді витрати, коли ми з тобою працюємо на двох роботах, щоб витягнути нашу іпотеку. У нас свої рахунки і свій бюджет.

Слова дружини пролунали сухо, ніби вона говорила не про живу людину, а про побутову, обтяжливу проблему, про несправний електроприлад.

Катерина Миколаївна тихо стиснулася у кріслі. Вона правда іноді забувала вимкнути світло чи телевізор. Телевізор був її єдиним постійним співрозмовником. Він створював ілюзію, що життя довкола вирує, що світ не зупинився, і не давав їй потонути в глибокій, тривожній тиші, яка її лякала.

Тарас вийшов із кухні. Проходячи повз неї, він кинув, не дивлячись у вічі:

— Мамо, будь ласка, будь уважнішою, добре? Рахунки ростуть… Ми зараз самі ледве…

Вона лише кивнула, опускаючи очі.

Колись він сідав поряд, довго цікавився її самопочуттям, розповідав про всі свої успіхи і невдачі на роботі. Тепер його голос став натягнутим, стомленим, наче він щось носив у собі, і це завдавало їй болю сильніше, ніж будь-які слова Марти. Її син став чужим.

Настала ніч, і Катерина Миколаївна відчула слабкість. Різкий спазм у шиї віддавався в голову, і кімната раптом закружляла, як карусель. Вона спробувала встати, щоб дійти до туалету, спираючись на легку декоративну етажерку біля стіни. Але та, не витримавши ваги, хитнулася, втратила рівновагу, і керамічна статуетка, що стояла на ній, — улюблена річ Марти, привезене з їхньої подорожі до Закарпаття — впала на паркет і з тріском розбилася. Це був маленький, ручної роботи ангел у національному костюмі, що стояв у вітальні як символ їхнього сімейного щастя.

У кімнату майже одразу влетіла Марта. Її обличчя, зазвичай маскувально спокійне, викривилося від гніву і болю.

— Боже… — видихнула вона, і це було більше схоже на стогін, ніж на слово. — Катерино Миколаївно, що ви накоїли? Це ж подарунок від моєї бабці! Я ж просила — кличте мене, якщо вам щось потрібно!

Катерина Миколаївна, бліда, притиснула тремтячу долоню до скроні. У її вухах шуміло.

— Я… голова закружляла… Я не хотіла… Вибач мені, дівчинко…

Слідом прибіг Тарас, його очі були напівсонні, але повні тривоги.

— Мамо, що сталося? Ти в порядку?

— Нічого, синку… просто… — Вона спробувала посміхнутися, але губи здригнулися, а голова боліла нестерпно.

І тут же до кімнати зайшла Ярина, яка, на щастя, зайшла в гості відвідати матір, прихопивши з собою свіжу випічку.

— Мамо, що з тобою? Ти можеш стояти?

— Тихо, тихо… — Катерина Миколаївна повільно опустилася у крісло, її тіло було важким і неслухняним.

Марта різко видихнула, ставлячи руки на стегна, і її стриманість остаточно розлетілася на друзки, як той ангел.

— Тарасе, ти маєш серйозно поговорити з мамою і з Яриною! Це просто неможливо! То світло цілодобово горить, то телевізор, тепер ось статуетку розбила. Я постійно живу у напрузі! У мене вдома немає спокою!

— Марто, не починай… — Тарас виглядав змученим і винним одночасно.

— Ні, я почну! — Голос її став дзвінким, різким. — Квартира була продана, гроші пішли на мамину операцію, а залишок… залишок отримала Ярина для погашення своїх боргових зобов’язань! Значить, логічно, що відповідальність за догляд має лежати на ній! Чому ми маємо розбирати наслідки кожного її запаморочення?

Ярина обурено підвела голову.

— Ти серйозно? Це наша мати! І Тарасова, і моя!

— Спільна? — посміхнулася Марта, і в цій посмішці не було тепла. — Добре. Але жити вона має у вас, Ярино. Не місяць через місяць, а постійно. А ми, максимум, допомагаємо по дрібниці, коли нам це зручно.

Тарас затулив обличчя долонями, наче йому стало тісно в цій кімнаті, в цьому житті.

Катерина Миколаївна дивилася на них, і відчувала лише одне: вона причина всіх цих важких, хворих, холодних слів. Тягар, який розколов сім’ю навпіл.

— Вибачте мені… — тихо промовила вона, дивлячись на уламки ангела. — Я не хотіла…

Ярина підійшла до неї і обійняла її плечі.

— Мамо, не кажи так. Не ти винна.

Але в кімнаті вже висіла напружена тиша — густа, мов осінній туман над Дніпром.

Будинок ніби завмер у крижаній тиші, яка настала після «інциденту з ангелом». Ніхто не хотів зайвий раз відкривати рота, щоб не запустити нову хвилю скандалу. Марта ходила по квартирі з виглядом людини, яка мешкає поряд з міною, не дивлячись ні на чоловіка, ні на свекруху. Тарас приходив додому пізно, уникаючи і матері, і дружини, усамітнюючись у робочому кабінеті. Ярина, яка раніше приїжджала майже щодня, тепер відчувала ніяковість, ніби переступала межі чужої, ворожої території.

Катерина Миколаївна намагалася менше шуміти, менше дихати, менше існувати. Вона тихо, нечутно пересувалася по квартирі, наче боялася зачепити повітря, щоб не порушити крихкий мир. Щоразу, клацаючи вимикачем світла, вона здригалася, згадуючи слова Марти про рахунки і про її «безглузді витрати».

Якось увечері Тарас зайшов до кімнати сина. П’ятирічний Назар сидів на підлозі і ганяв по килиму колекційні машинки. Тарас сів поруч, намагаючись посміхнутися.

— Тату, а бабуся Катя чому завжди сумна і тихо сидить? — запитав хлопчик зненацька, піднімаючи свої великі, чисті очі.

— Вона просто втомилася, Назарчику, — лагідно відповів Тарас. — Вона старенька, їй потрібен відпочинок.

— А мама сказала, що бабуся нам усім життя псує… Це правда?

Тараса наче вдарили по голові. Він навіть не одразу знайшов голос. Удар був не від Марти, а від його власної дитини, яка просто повторювала те, що почула у домі.

— Ні, звичайно, ні. Вона дуже добра. Вона твоя бабуся, і ми її любимо. Просто їй потрібна допомога.

Назар покрутив машинку в руках.

— А мама сердиться, бо бабуся ламає речі? Або багато їсть?

— Мамо… мама теж втомилася, — видихнув Тарас. — Їй важко, як усім нам. Вона нервує.

Він вийшов із кімнати, зачинивши двері обережно, щоб не розбудити сина, і майже одразу зіткнувся з Мартою.

Вона стояла, схрестивши руки, але в очах не було агресії — лише виснаженість, та гірка правда.

— Ти чув? — запитав Тарас.

— Так… — Марта відвела погляд. — Я не хотіла, щоб він це повторював. Це було нечесно. Я зірвалася.

— Нам треба поговорити, Марто. Негайно.

Вони пройшли на кухню, сіли один навпроти одного за стіл. Кілька секунд мовчали.

— Я не хочу, щоб Назар зростав з думкою, що його бабуся — це тягар і причина наших сварок, — сказав Тарас. — Мені боляче це чути, і мені соромно перед ним.

— А мені боляче бачити, як ти розриваєшся, — тихо відповіла Марта. — Ти і на роботі постійно напружений, і вдома похмурий. Ти думаєш, це мені легко? Я люблю тебе, Тарасе. І мені страшно, що ми через усе це віддаляємось одне від одного. Наше сімейне життя перетворилося на розрахунок і зведення дебету з кредитом.

Марта підвела очі, і він вперше за довгий час побачив у них не холод чи докір, а розпач.

— Я не монстр, — додала вона, і в її голосі прозвучала гірка нотка. — Просто я також боюся. Боюся, що наші ресурси закінчаться, і ми самі станемо заручниками ситуації.

Тарас тяжко видихнув.

— Вибач, — сказав він. — Ти маєш рацію. Ми обидвоє заплуталися, і я, як чоловік, мав узяти відповідальність на себе, а не ховатися. Нам треба обговорити все з Яриною та Романом. Вирішити по-людськи, як дорослі.

Марта кивнула.

— Добре. Здзвонимося і призначимо зустріч. І це має бути серйозна розмова, а не просто виливання образ.

Вперше за кілька днів Тарас відчув, що хоч якась тверда земля з’явилася під ногами. А Катерина Миколаївна тієї ночі довго не могла заснути: вона чула уривки їхньої розмови і розуміла — щось у родині ось-ось зміниться, і від цієї неминучості було моторошно.

Зустріч призначили на суботній вечір. Ярина та Роман прийшли вчасно — обидва напружені, як перед серйозною розмовою з банком. Катерина Миколаївна сиділа у своєму кріслі і смикала край пледу, ніби це була єдина фізична опора у цьому непевному світі.

За столом запанувала тиша, така гучна, що було чутно, як цокає старий годинник у коридорі. Кожен чекав, коли заговорить інший. Першою зважилася Марта, але її голос був навдивовижу спокійним, майже діловим, наче вона вела переговори.

— Ми всі любимо Катерину Миколаївну, — почала вона, дивлячись на всіх по черзі. — Але нинішня ситуація нікому не дає спокою. Тарас постійно на нервах, я теж… Ярина з Романом тягнуть велику частину фінансів. І, головне, мама страждає від напруги довкола. Нам треба чесно, без образ, розподілити обов’язки і, що важливіше, ресурси.

Ярина трохи кивнула.

— Я готова доглядати маму, — сказала вона, і в її голосі пролунала твердість. — Це мій обов’язок, як дочки. Але фінансово ми з Романом не витягуємо все. Ліки, процедури, спеціальні продукти… Це важко.

Роман підтримав дружину.

— Ми не проти розділити витрати, але нам потрібні чіткі, зафіксовані домовленості. Можна, наприклад, найняти доглядальницю на кілька годин щодня. Це дасть Ярині перепочинок, і вона зможе більше часу приділяти роботі, а не біля матері.

Тарас слухав з явним полегшенням — наче з’являлося реальне, здійсненне рішення. Але Марта раптом стиснула губи.

— Вибачте, — сказала вона холодніше, ніж планувала. — Я не зовсім розумію. Гроші від продажу квартири Катерини Миколаївни пішли на оплату операції та на погашення ваших боргових зобов’язань, Ярино. Значить, логічно, що ви й несете основну фінансову відповідальність за догляд. Чому ми маємо оплачувати доглядальницю та ділити витрати порівну?

Ярина зблідла.

— Марто… Адже ти знаєш, що гроші не залишилися в нас на «розкішне життя»! Ми закрили старі борги. Це не була інвестиція, це була необхідність!

— Я не говорю про розкіш, — відповіла Марта. — Я говорю про справедливість. Якщо мама переїхала до вас, вона стає вашою основною відповідальністю. Ми готові допомагати, але в рамках розумного — раз на тиждень, продукти, оплата 30% ліків.

Катерина Миколаївна затулила обличчя долонями. Її тіло затрусилося від усвідомлення, що вона стала причиною цієї безглуздої фінансової суперечки.

— Діти… будь ласка… не сваріться… — тихо прошепотіла вона, і цей шепіт пролунав, як крик. — Я втомилася бути причиною сварок… Може… може, мені краще в дім для літніх людей? Щоб вам усім було легше. Там мені не потрібні ні доглядальниця, ні ваші гроші.

— Мамо, припини! — різко сказав Тарас, і в його голосі пролунав справжній, непідробний біль. — Навіть не думай про це! Ми шукаємо рішення, а не позбавляємося тебе!

Марта зітхнула, і цей звук був схожий на повернення до тями. Вона зрозуміла, що зайшла надто далеко, і її діловий тон перетворився на жорстокість.

— Катерино Миколаївно, ніхто не хоче вас нікуди відправляти, — сказала вона, пом’якшуючи тон. — Просто… ми теж люди, і нам тяжко. Ми повинні бути чесними.

Роман підняв руку, як примирливий жест.

— Зробімо так: мама живе у нас постійно, як і раніше. Ярина бере на себе основний щоденний догляд. Але витрати на медичні потреби — ліки, аналізи та професійну доглядальницю — ділимо порівну на дві родини. Це чесно. Інакше Ярина просто згорить, і буде ще гірше.

Тарас та Ярина кивнули. Марта трохи подумала, потім, дивлячись на виснажене обличчя свекрухи, також погодилася.

— Гаразд, — сказала вона. — Я згодна. Це розумно.

Катерина Миколаївна вперше за вечір підвела голову. Її очі блищали від сліз, але тепер це був не страх чи образа, а полегшення. Діти домовились. Вона все ще була частиною їхнього життя, а не важким, відрізаним тягарем.

Після сімейної наради напруга в будинку Тараса ніби трохи спала, але осад, звісно, залишився. Тарас ходив похмурий, але вже не злий: він відчував провину і водночас величезне полегшення від того, що тягар щоденної відповідальності, який роз’їдав його шлюб, нарешті зник. Марта ж, навпаки, стала спокійнішою. Її рухи знову стали впевненими, голос — рівним, майже доброзичливим. Вона намагалася підтримувати чоловіка, хоча всередині ще горіло відчуття фінансової несправедливості.

Катерина Миколаївна збирала свої нечисленні речі повільно та ретельно, ніби перебирала сторінки свого життя. Ярина приїхала за нею наступного дня. Стоячи в кімнаті, вона спостерігала, як мати розкладає по пакетах старі хусточки, кілька чорно-білих фотографій, на яких вони були маленькими, медальйон — пам’ять про минуле.

— Мамо, я допоможу, — сказала Ярина, підійшовши ближче.

— Ні, ні, — усміхнулася Катерина Миколаївна. — Я сама. Мені так спокійніше. Я ж не на чужину їду. Я їду до себе, до дочки.

Ярина тихо зітхнула.

— Вибач мені за все, мамо. За цю ситуацію.

— Ти ні в чому не винна, дочко, — похитала головою жінка. — Це життя. Ти знаєш, я рада, що ми вирішили. Без крику.

У цей момент у кімнату зайшов Тарас. Він зупинився на порозі, ніяково переступив з ноги на ногу. Він ніс коробку з її улюбленими старовинними книгами.

— Мам… — сказав він тихо, відводячи погляд. — Вибач мені теж. Я… я мав раніше все зрозуміти. Раніше поговорити з Мартою. Я просто… заплутався в цій метушні, і забув про головне.

Катерина підійшла до нього і погладила його по щоці, наче він був маленький.

— Ти мій син. І ти зробив усе, що міг. Усім нам було непросто.

Марта з’явилася у дверях, стримано, ніби боялася втрутитися в цю інтимну сцену.

— Катерино Миколаївно… — почала вона. — Я… хотіла сказати… дякую. За те, що ви розумієте. І за те, що… не тримаєте зла.

Жінка лагідно посміхнулася.

— Я розумію, дівчинко. Сім’я – це завжди складно, це завжди компроміси. Але головне — що ми намагаємося почути одне одного. А тобі я дякую за ці два місяці.

Коли речі було зібрано, Тарас допоміг винести сумки до машини Ярини та Романа. Настрій був тихий, майже сумний, але водночас полегшений. Назар вибіг у двір слідом за бабусею і міцно обійняв її.

— Бабуся Катя, приїжджай у вихідні! — попросив він. — Я буду скучати.

— Обов’язково, мій добрий, — пообіцяла Катерина Миколаївна.

Коли машина поїхала, Тарас довго стояв, дивлячись їй услід, і відчував, як усередині стискається серце. Він боявся, що зробив для матері менше, ніж мав. А Марта, стоячи поряд, взяла його за руку. Не жестом перемоги, а жестом підтримки.

Переїзд до квартири Ярини та Романа пройшов спокійно. Вони жили у трикімнатній квартирі на Троєщині, і там уже все було підготовлено: окрема, затишна кімната, нові, зручні поручні у ванній кімнаті, м’який, не дратівливий нічник біля ліжка. Ярина знала звички матері та постаралася зробити все так, щоб Катерина Миколаївна почувалася захищеною і не була тягарем.

Доглядальницю, Віру Василівну, знайшли за тиждень — спокійну, емпатичну жінку середніх років. Вона приходила на кілька годин на день: допомагала з гігієною, готувала легкі, дієтичні страви, робила прості вправи та масаж. Катерина Миколаївна танула від тепла та уважності нової помічниці.

— Віро, ви така обережна, — усміхалася вона. — Я прям почуваюсь майже молодою.

— Та ви й є молодою душею, — відповіла доглядальниця. — А душа — це половина здоров’я.

Ярина з Романом полегшено зітхнули. Тепер не було виснажливого відчуття, що вони удвох тягнуть непосильну ношу. Роман почав частіше жартувати, Ярина — менше плакати вечорами на кухні, коли думала, що чоловік не чує її переживань.

Тарас почав приїжджати щонеділі. Без напруги, без поспіху. Він виходив із машини з величезним пакетом сезонних фруктів, цукерками для матері та маленькою машинкою для Назара — він ніколи не приїжджав сам.

— Бабуся Катя! — кричав Назар, забігаючи до квартири. — Дивись, що тато мені купив! А я тобі малюнок привіз!

Катерина Миколаївна щоразу світилася від щастя, як стара лампа, яку знову підключили до мережі.

Тарас став іншим — м’якшим, уважнішим. Без того роздратування, яке раніше ховав під втомою і щоденною суєтою.

Якось він сів поруч із матір’ю на диван.

— Мам, — почав він нерішуче, дивлячись на її зморшкуваті руки. — Ти… справді не ображаєшся на мене за ті слова, за Марту, за все, що було?

Вона похитала головою.

— На тебе не можна ображатись. Ти добрий син. Просто життя було важким, синку. Але ми впоралися. Сім’я — це не ідеальні обставини. Сім’я — це коли знаходиш спільне рішення, навіть якщо це боляче.

Тарас накрив її руку своєю.

— Дякую, мамо.

Коли вони виїжджали, Ярина виглядала у вікно і посміхалася, бачачи, що стосунки між матір’ю та братом стали теплішими, ніж раніше. Зникла ця нав’язлива необхідність «ділити» і «рахувати».

Життя Катерини Миколаївни поступово налагоджувалося.

Ярина відчувала, що мати більше не боїться бути зайвою. Роман жартував, що в хаті стало «якось тепліше». Вечірній чай утрьох — Ярина, Роман та Катерина Миколаївна — перетворився на приємний щоденний ритуал.

Іноді Марта дзвонила Катерині Миколаївні. Стримано, але щиро цікавилася її здоров’ям, передавала привіти від Назара. І одного разу тихо сказала:

— Вибачте мені, Катерино Миколаївно, якщо я була різка…

— Все добре, люба, — відповіла Катерина Миколаївна. — Я розумію. Ми всі були втомлені, і я була в цьому домі чужа, хоч і рідна. Але головне, що ви з Тарасом знову разом.

І в цей момент Катерина Миколаївна вперше за довгий час відчула: вона не тягар, не фінансова проблема і не причина для сварок. Вона – мама. Кохана. Потрібна. Жива частина сім’ї, хоч і в новому форматі.

Вона усміхнулася і подумала: «Я все ще вдома. Вдома, де мене люблять».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.