З кінця лютого цього року я знаходжуся у Франції. Спочатку ми з дочкою опинилися в Польщі, але потім моя подруга мені зателефонувала і сказала, щоб я їхала до неї у Францію, вона обіцяла допомогти і з житлом, і з роботою.
Ми переїхали в передмістя Парижу, дочка пішла в місцеву школу, а я почала підробляти манікюром, подруга і тут мені допомогла, зробивши рекламу мені між своїми знайомими.
Чоловік щодня нам телефонував, він залишився вдома сам. Ми з ним одружені вже 14 років, і ніколи ще так надовго не розлучалися. Спочатку мене дуже тягнуло додому, та з часом я звикла на чужині. Я знайшла ще одну роботу на прибиранні, тому разом з моїми манікюрами я почала непогано заробляти.
Тут, у Франції, я познайомилася з багатьма українками, такими ж як і я, які втекли від війни за кордон. Наслухалася різних історій. Кілька моїх нових знайомих вирішили використати цей вимушений переїзд як шанс почати життя спочатку. Життя з чоловіком не складалося, а на розлучення вони з тих чи інших причин не могли наважитися, тому зараз швидше за все, вони таки приймуть рішення піти від своїх чоловіків.
У когось, поки дружина була за кордоном, у чоловіка з’явився новий роман, і сім’я на грані розриву. І знову ж, хтось повертається в Україну рятувати сім’ю, а хтось шукає і собі тут нове кохання.
Я наслухалася цих історій, і вирішила таки повертатися дому вже негайно. Розумію, що могла б ще трохи побути в безпеці і заодно ще щось підзаробити, але боюся, що так втрачу родину, а мені цього зовсім не хочеться.
До того ж, мені мама моя сказала, що до мого чоловіка зачастила наша сусідка, яка, начебто, допомагає йому по господарству.
Квитки додому вже куплені, але чоловікові я вирішила не говорити, хочу зробити йому сюрприз. Повертаюся додому, а там вже що буде, на все воля Божа, як то кажуть.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
