fbpx
Життєві історії
З Іваном Петровичем ми зійшлися, коли обом було далеко за сімдесят. Коли обоє залишилися без своєї половинки і вирішили для себе пожити, разом. Ми одружилися офіційно, Іван Петрович так хотів, хоча я на цьому не наполягала. Але якщо він хоче, як я можу відмовити, звичайно я не проти була. Все було добре, поки діти не почали ділити спадщину

Ми з чоловіком, Іваном Петровичем, знайомі були ще з дитинства, без малого 70 років. Він доброї душі людина, завжди допоможе, такий порядний, його і на роботі цінували і дружина любила дуже, друзі поважали.

А жити ми почали разом тільки два роки тому. Він тоді овдовів та й я давно вдова, а ми ж зустрічалися трохи після школи, але тоді до одруження справа у нас не дійшла.

Ось тільки коли обоє залишилися без своєї половинки і вирішили для себе пожити, разом. Ми одружилися офіційно, Іван Петрович так хотів, хоча я на цьому не наполягала. Але якщо він хоче, як я можу відмовити, звичайно я не проти була.

Його дружини не стало близько трьох років тому, у неї була дочка від першого шлюбу – Віра, Віра сама вже майже пенсіонерка, хто її батько ні мені ні Івану Петровичу невідомо, а  Іван Петрович прийняв її як рідну, хоч і не удочерив.

Спільних дітей у них з дружиною не було. Так ось після того, як не стало матері, Віра вступила в спадщину на ¼ частку на квартиру Івана Петровича. Чому на його квартиру? А дуже просто!

Цю квартиру в 1974 році він отримав від рідного підприємства за те, що на ньому працював. З дружиною своєю він познайомився тільки в 1977 році, а одружилися вони в 1979 році, Віра на той час вже школяркою була.

У 2012 квартиру за наполяганням дружини вони з Іваном Петровичем приватизували квартиру, вона хоч і маленька, але своя. Віра до того часу вже багато років була одружена і жила в іншому місті в своїй квартирі, яку в свій час їй допоміг купити Іван Петрович.

І ось його дружини не стало і Віра – її дочка вступає в спадок. Їй, яка за великим рахунком ніякого відношення до цієї квартирі не має, перепадає чверть квартири і Віра і її чоловік почали посилено тиснути на Івана Петровича, мовляв давай виплачуй мою долю.

Іван Петрович звичайно обурився, каже май совість, Віро, ми тобі допомагали твою велику трикімнатну квартиру виплачувати, за що ти хочеш від мене частку в квартирі, яку я своїм горбом заробив?

Але Віра Не вгамовувалася і чоловік її Микола говорив давайте платіть нам гроші, мені моїй доньці треба квартиру, якраз гроші нам дуже потрібні.

Але ж Івану Петровичу 80 років було. Він міцний чоловік був, але ці розборки з квартирою суттєво вплинули на його самопочуття.

Микола той почав надзвонювати і говорити, що до нас в маленьку двокімнатну квартиру підселить квартирантів. А потім почав приходити з ріелторами або покупцями, показувати кімнату. Бувало що й по два рази на день.

Постійно говорив, що жити спокійно все одно не дасть. Говорив, давайте гроші або продавайте квартиру і віддавайте нам одну чверть суми, а на решту купіть собі що-небудь.

Іван Петрович після таких слів мало не в сльози. Він в цьому будинку стільки років прожив, а його змушують продавати.

А ось суддя кімнату їм не присудив, в рішенні суддя написала, що виділити не можна кімнату, тому що їм ¼ частина від квартири належить, а це всього 11 квадратних метрів належить, а кімната 14 метрів. А потім вона нам з Іваном Петровичем сказала, що ось так у нас закони складені, що треба для цих «спадкоємців» гроші шукати хоч скільки зможете.

Ну ми віддали їм всі свої заощадження, до того ж, я продала гараж свого чоловіка. Зібрали ми необхідну суму, при адвокаті передали під розписку ці гроші, все що у нас було, Вірі.

Залишилися без будь-яких накопичень взагалі. Він дуже переживав. А потім у Івана Петровича зовсім здоров’я погіршилося, він все ніяк не міг зрозуміти за що так з ним. І все повторював: «За що Віра так зі мною? Чому я повинен все віддати щоб залишитися у власній квартирі? Я ж її своїм потом заробив».

А я не знала що сказати, заспокоювала його, а він від усіх цих переживань зовсім ослаб. А він тоді вирішив, щоб тебе ніхто не міг образити я тобі все заповідаю і запросив нотаріуса. Заповіт на наступний день написав на мене, а я кажу, Іване, ти чого? Живи довго, як я без тебе? А він як відчував.

А потім ми спати лягли, а зранку мого Івана Петровича не стало.

Я вважаю, що якби не цей спадок, ми б ще довго раділи життю і один одному. А так – ось як недобре вийшло, і все через людську жадібність.

Фото ілюстративне – multilisting.

You cannot copy content of this page