Мені 40 років, більшу частину свого життя я мала велику образу на свою маму, бо вважала, що вона неправильно нас з братом спадщиною поділила.
І лише тепер, нарешті, я зрозуміла, як я помилялася, тому хочу все змінити і надолужити втрачене. Мама – це найрідніша людина, і мені дуже шкода, що прозріння прийшло до мене так пізно.
З своєю мамою я не спілкувалася багато років. Причини як такої не було, просто в один момент мені здалося, що я зайва вдома і що мама любить брата більше, ніж мене.
Мама нас з братом виховувала одна. Вона вийшла заміж за чоловіка, старшого за себе на 20 років, їй самій на той момент вже було 30. Вони побралися, народилися ми з братом, а потім раптово не стало батька.
Відтоді мама все сама тягнула. Я замість того, щоб після школи йти вчитися в інститут, пішла на роботу.
Брат пішов в армію, а коли повернувся, захотів одружуватися і привів невістку до нас додому.
Я тоді вважала, що біля мами має залишитися донька, а син має йти в прийми до дружини. Тому я і образилася на своїх родичів.
Тоді якраз в селі пішла мода їхати на заробітки в Італію, от я довго не думала, зібрала свої скромні пожитки, і вирушила на чужину.
Довгих 18 років я не приїжджала додому, не телефонувала ні мамі, ні братові, вирішила, що якщо їм добре без мене, то нехай собі живуть, а мені їх не треба – сама з усім впораюся.
Коли я зустрічала в Римі когось з нашого села, то завжди розпитувала про них. Так від людей я дізнавалася, що з ними все добре.
А якось я в Римі випадково зустріла свою сусідку з села, вона лише кілька днів як приїхала, і шукала роботу, бо хотіла заробити доньці на квартиру.
Ми сіли пити каву, я пообіцяла, що допоможу з пошуками роботи. І тут сусідка повідомила мені, що моя мама занедужала, практично не ходить, справи геть погані.
Брат з дружиною від неї з’їхали, мама зараз сама, а їй допомога дуже потрібна.
Інформація, яку я почула від сусідки, мене дуже збентежила. Я всю ніч не спала, а надранок вирішила, що поїду додому.
Скажу відверто – мені було страшно. Я багато років переконувала себе, що родичі мені не потрібні і що я і без них чудово впораюся. А тут я раптом зрозуміла, наскільки рідною і дорогою є для мене мама.
Тоді я вирішила, що буду повертатися в Україну. На той момент я зібрала чималу суму грошей за всі ці роки.
Роботу свою я залишила сусідці, вона дуже цьому зраділа, а сама – поїхала додому.
Мама мене не чекала, словами не передати, якою була наша перша зустріч після довгої розлуки, ми обидві проплакали майже весь вечір, просили пробачення одна в одної.
Відразу на наступний день я почала шукати для мами хороших лікарів, помістила її в стаціонар.
Через кілька місяців мама стала значно краще себе почувати. Я доклала всіх зусиль, щоб їй допомогти.
Колись я думала, що за зароблені гроші я куплю собі квартиру, але коли приїхала додому – передумала.
Я вирішила вкласти гроші в мамин будинок: поміняла опалення, провела до хати воду, почала добудову ще двох кімнат і кухні.
Нехай моя матуся поживе хоч на старості в гарних умовах.
Я лише тепер зрозуміла, яке це щастя – мати маму!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
