Життя, як річка, тече непередбачувано, іноді лагідно оминаючи перешкоди, а іноді з силою б’ючись об скелі.
Для Мар’яни та її брата, Данила, цей потік розділився одразу після того, як Мар’яна, найстарша з дітей, вирішила пов’язати свою долю з Олексієм.
Коли молода пара одружилася, Мар’яна, за традицією, переїхала до чоловікових батьків.
Данило ж залишився у затишному, хоча й уже старому, родинному будинку.
Він відчував невеликий смуток від того, що Мар’яна більше не снує поруч, але приймав її вибір.
Він розумів, що це була спроба створити міцне гніздо, як це роблять усі молоді люди.
Проте, Мар’янине нове життя виявилося далеким від ідилії.
Свекруха, пані Тамара, і свекор, пан Микола, були людьми старої школи, де невістка — це перш за все помічниця, а потім вже член сім’ї.
Мар’яну вони сприймали як чужинку, що вторглася в їхній усталений побут.
Кожен її крок, кожна думка зустрічалися з холодною критикою або глухим докором. Не було дня без нагадування про те, що вона “прийшла в чужий дім”.
Роки минали.
П’ять років важких буднів, наповнених суперечками та докорами, залишилися позаду.
Найбільший смуток для Мар’яни полягав у тому, що, попри всі зусилля та сподівання, їхнє подружнє життя з Олексієм не було благословенне дітьми.
Цей факт свекри використовували як постійний привід для докорів, шепочучи, що “дітей немає, бо нема на те волі Божої, чи, може, провина в ній”.
Накопичена втома від нескінченного негативу давала про себе знати.
Мар’яна розуміла: якщо вона залишиться, то просто не буде щасливою ніколи.
Їй потрібен був радикальний вихід, аби зберегти не лише свій шлюб, а й саму себе.
У цей час у їхньому селі розцвітала історія Наталії, колишньої сусідки.
Наталія, повернувшись із заробітків в Італії, не просто жила добре — вона зводила двоповерховий будинок, схожий на палац, і привезла автомобілі, про які сільські чоловіки могли лише мріяти.
Її успіх став живим символом надії для багатьох жінок, які відчували себе заплутаними у власних обставинах.
Саме ця мрія про власне житло стала рушійною силою для Мар’яни.
Вона вирішила: поїде, заробить на свій власний кут, де вона зможе бути справжньою господинею, а не вічною гостею чи прислугою.
Вона хотіла створити таку фортецю, куди навіть свекри не змогли б втрутитися зі своїми правилами. Це був її план втечі та водночас план будівництва майбутнього.
Мар’яна поділилася своїми намірами з Олексієм.
Він спочатку був проти, але, бачачи її рішучість і розуміючи, що це може бути єдиний спосіб врятувати їхнє фінансове становище та її здоров’я, погодився.
Мар’яна пообіцяла йому: усі зароблені гроші підуть на будівництво їхнього спільного, незалежного будинку, який вони зводитимуть поруч із батьківським, як він і пропонував.
Ця спільна мета стала для них обох тимчасовим містком.
Наталія, її провідниця, допомогла Мар’яні оформити документи та влаштуватися у сонячній Флоренції.
І тут Мар’яні дійсно усміхнулася доля.
Вона потрапила працювати до сеньйори Луїзи, літньої, але надзвичайно доброзичливої та освіченої жінки.
Луїза, на відміну від свекрухи, ставилася до Мар’яни з глибокою повагою, як до дочки.
Дізнавшись історію важкого життя українки, її прагнення до незалежності та власного дому, Луїза почала щиро співчувати їй.
Сеньйора забезпечила Мар’яні не тільки добру платню, але й моральну підтримку.
У цьому італійському домі, далеко від рідного села, Мар’яна нарешті знайшла спокій і відчуття власної гідності.
Мар’яна працювала не покладаючи рук. Її день починався з першими променями сонця і закінчувався пізно ввечері.
Вона економила кожен євро, відмовляючи собі у всьому, крім найнеобхіднішого.
Усі зароблені кошти, значну частину яких вона отримувала на руки завдяки щедрості Луїзи, Мар’яна регулярно переказувала Олексію.
Вона вірила, що він, згідно з їхньою домовленістю, вкладає ці кошти у їхнє спільне майбутнє.
«Будуй, Льошо, будуй, щоб було міцно, як наша любов», — писала вона у листах і говорила під час рідкісних, але дорогих дзвінків.
Олексій же на батьківщині дійсно почав будівництво.
На ділянці поруч із будинком Тамари та Миколи швидко підіймалися стіни.
Хата росла на очах, вражаючи сусідів своїми розмірами та архітектурою.
Вона була справжніми хоромами — з великими вікнами, світлим фасадом і високим дахом.
Селяни, проїжджаючи повз, з подивом хитали головами: «Бач, як дівчина там гарує, щоб він тут такі палати звів!»
Олексій купався в увазі та повазі, яку приносило це будівництво.
Він розповідав усім, що Мар’яна — його надійна опора, і що вони готують собі гніздо, кращого якого немає у всьому районі.
Мар’яна, отримуючи фотографії будівництва, плакала від щастя.
Вона відчувала, що її жертва не даремна, що кожна крапля її поту, кожен пропущений український світанок трансформується у надійні стіни її мрії.
Вона вірила словам Олексія про те, що мати вже переписала частину обійстя на його ім’я, і що вони будують на своїй, оформленій законом землі.
Роки минали, перетворюючи п’ять років розлуки на вісім, потім на дев’ять.
Мар’яна вже майже вільно спілкувалася італійською, навчилася готувати місцеві страви та стала незамінною для сеньйори Луїзи.
Вона почала планувати своє повернення, уявляючи, як вона, нарешті, стане на поріг свого дому.
Але одного прохолодного осіннього вечора, коли Флоренція поринала в туман, телефонний дзвінок зруйнував її ілюзорний світ.
Дзвонила Наталія, та сама, яка колись дала їй шанс на заробіток.
Голос Наталії був напружений і схвильований, ніби вона щойно стала свідком чогось недоброго дуже.
«Мар’яно, ти мусиш знати. Я бачила твого Олексія. Він уже давно не один. У твоїй хаті, тій, що ти будувала, господарює інша жінка! Вони разом сміються, разом ходять у двір, як справжня сім’я. І Тамара з Миколою її прийняли, як рідну!» — слова падали на Мар’яну, як крижаний душ.
Вона не могла зрушити з місця від цих слів.
Дев’ять років праці, самотності та віри раптом перетворилися на порожнечу.
Її чоловік, її Олексій, використовував її важко зароблені гроші не лише для будівництва, але й для створення нової родини.
Мар’яна, ледь стримуючи сльози, пояснила ситуацію сеньйорі Луїзі.
Мудра італійка, одразу побачивши смуток у її очах, наполягла на негайному від’їзді.
Вона дала Мар’яні велику суму грошей на дорогу, обіцяючи, що її місце залишиться за нею.
«Їдь, доню, і борися за те, що твоє. Або, якщо не зможеш, повертайся. Тут твій дім і тут тебе люблять», — промовила Луїза, обіймаючи Мар’яну на прощання.
Поїздка додому була наповнена тривогою, образою та важкими здогадами.
Мар’яна приїхала на світанку, на таксі, прямо до тієї нової, великої хати, яку вона будувала в мріях.
На її стукіт двері відчинила Тамара, свекруха.
Її обличчя було кам’яним. Вона навіть не висловила подиву від раптового приїзду невістки.
«Що ти тут робиш? Навіщо приїхала?» — процідила Тамара, не даючи жінці навіть переступити поріг.
«Я приїхала до свого дому, Тамаро Петрівно. Я хочу поговорити з Олексієм», — відповіла Мар’яна, відчуваючи, як у неї тремтять коліна.
«Твого дому тут немає! Це все наш дім, наш! Іди, звідки прийшла. Олексій тобі не чоловік більше, у нього тепер інша, та, що дім облаштовує, а не по світу катається», — свекруха стояла, неначе вартовий, не даючи жодного шансу для входу.
У цей момент Мар’яна виявила найважчу правду, яку приховував від неї Олексій протягом усіх цих років:
«Забудь про цю хату, дівчино. Вона збудована на нашій землі, і належить вона мені, матері, поки я жива. А після мене — тільки Олексію. Ти сюди жодної цеглини не привезла, ти гроші йому відсилала, а він уже розпоряджався ними, як вважав за потрібне. Іди звідси, і не ганьби нас!»
Слова свекрухи були, як холодна сталь.
Слова Олексія про переоформлення частини ділянки виявилися брехнею.
Уся величезна будівля, яка коштувала їй дев’ять років життя, була юридично чужою. У неї не було жодного права навіть на поріг.
Втомлена, Мар’яна пішла звідти. Її ноги самі привели її до рідної хати.
До місця, де жили її батьки, доки були живі, і де тепер жив її брат, Данило.
Данило відчинив двері, і побачивши Мар’яну, заплакану й розгублену, одразу зрозумів, що трапилося щось недобре.
Життя Данила за ці дев’ять років також кардинально змінилося.
Він одружився зі своєю дружиною, Оксаною, жінкою з твердим, але справедливим характером.
Вони доглядали своїх батьків в останні роки їхнього життя, забезпечуючи їм необхідний догляд та увагу.
У них народилося двоє чудових діток — двійнята, які наповнили старий будинок гамором та сміхом.
Коли Мар’яна розповіла братові всю історію — про свою тяжку працю, зраду чоловіка та відмову свекрів — Данило був обурений.
Він обійняв сестру і щиро плакав разом із нею. Він розумів, що вона пережила справжню зраду.
«Мар’яно, ти можеш залишитися, це твій дім», — сказав він їй рішуче.
Але Оксані, його дружині, ця ситуація далася важче.
Вона була практичною жінкою і понад усе цінувала порядок та справедливість.
Мар’яна залишилася на ніч, але наступного дня Оксана попросила Данила поговорити з нею.
Вони втрьох зібралися на кухні — Данило, Оксана та Мар’яна.
Напруга висіла у повітрі, важка і незручна.
«Мар’яно, ти наша рідна людина, і ми тобі щиро співчуваємо», — почала Оксана, обережно підбираючи слова. — «Але ти повинна розуміти і нас. Ми з Данилом ці роки були тут. Ми доглядали батьків, ми ремонтували цей дім. Ми створили тут гніздо для наших дітей. І ти, коли була можливість, не приїжджала, бо була зайнята своїм життям, яке будувала. Це природно».
«І ось тепер, коли твоє життя зруйнувалося, ти прийшла. Ми не можемо просто втиснути тебе в наш уже усталений побут, де кожен кут має своє призначення, і де на двоє наших дітей місця ледве вистачає. Це буде несправедливо щодо нас, і, чесно кажучи, щодо тебе».
Данило, хоча й було йому важко, кивнув, підтримуючи дружину.
«Мар’яно, ти молода, ти здорова, і ти маєш унікальний досвід роботи, який тобі дала Луїза», — продовжив Данило, беручи сестру за руку. — «Ти знаєш мову, ти знаєш, як там працювати, і Луїза тебе чекає. Це твій найбільший капітал».
Оксана підсумувала їхнє спільне рішення:
«Ми бачимо єдиний вихід, який не зруйнує ні твоє життя, ні наше. Ти маєш повернутися до Італії, до сеньйори Луїзи. Заробиш там ще, але цього разу — виключно для себе. Не на великий маєток, а хоча б на маленьку, але власну хату в нашому селі. Або в сусідньому містечку».
«Але ж я тільки приїхала» — прошепотіла Мар’яна, відчуваючи, як знову руйнуються її надії.
«Ми допоможемо тобі тут, у селі, знайти ту хатинку, яку ти зможеш купити, як тільки збереш потрібну суму», — сказав Данило. — «Ми будемо твоїм фінансовим наглядачем. Надсилай гроші, і ми покладемо їх на спеціальний рахунок. Як тільки набереться необхідна сума, ми знайдемо варіант і оформимо його на твоє ім’я. Це буде твоя незалежність».
Мар’яна зрозуміла. Її брат і невістка не відмовляли їй у допомозі, але вони не пропонували їй притулок, який міг би перетворитися на постійне утримання та джерело конфліктів.
Вони пропонували їй вихід з ситуації, який бачили самі. Це було важко.
Її майбутнє залежало від її власних зусиль, а не від чужого милосердя.
Мар’яна провела в рідному домі ще кілька днів, відпочиваючи від дороги та відновлюючи сили.
За цей час вона прийняла їхнє рішення. Вона усвідомила, що її справжній дім — це не стіни, а її власна незалежність і фінансова стійкість.
Зателефонувавши Луїзі, Мар’яна сказала:
«Сеньйоро, я повертаюся. Мені потрібно заробити на свій справжній дім».
Вона стала збирати сумки у далеку дорогу на чужину, де її чекала чужа людина, але, здавалося б, рідніша поміж усіх, яка могла їй допомогти і підтримати.
Але чи вірно робить Мар’яна? Можливо таки варто відстояти частину батьківської хати у брата, адже ніхто не знає, як повернеться далі життя і чи матиме вона здоров’я на ті заробітки?
Чи хата має бути братові з дружиною, бо вони доглядали батьків?
Де тут справедливість?
Фото ілюстративне.
