У нас з чоловіком вже давно з’явилася мрія – купити новий автомобіль. Для цього ми кілька років робили заощадження.
Але тепер, коли нам залишилося зовсім трохи, ми змушені були віддати ці гроші моїй рідній сестрі.
І я вважаю, що те, що ми зробили, значно важливіше на даний момент, ніж автомобіль. Розповім, як все сталося.
У мене є молодша сестра Світлана. Мені 41 рік, сестрі 37. Ми обоє давно маємо власні сім’ї, живемо окремо.
Наша мама, якій 66 років, перебуває на заробітках. В Італії вона вже майже 10 років – і собі щось заробляє, і нам трохи допомагає.
Проте на мамині гроші ми не сильно сподіваємося, у нас немає такого, що мама нас повністю утримує, ні – підтримує, краще так сказати, тобто дає коли потрібно. Ми всі вважаємо, що так буде правильно.
Мама може нам інколи посилку з продуктами вислати, чи дати на день народження 50 євро, і все.
Ще є бабуся, мамина мама. Їй 86 років, живе вона в селі. Дякувати Богу, вона добре себе почувала і донедавна сама у всьому давала собі раду. А ми з сестрою по черзі до неї приїжджали приблизно раз в тиждень і допомагали по потребі.
Але останнім часом бабуся не зовсім добре стала почуватися, почала нездужати і потрібно було або комусь до неї переїжджати, або її до себе забирати.
Ми з сестрою стали думати, як зробити, щоб було краще.
Світлана живе з чоловіком і двома дітьми у двокімнатній квартирі, а ми з чоловіком і сином в трикімнатній.
То ж за такою логікою вирішили, що бабусі у нас буде зручніше, адже ми зможемо виділити їй окрему кімнату.
До того ж, живемо ми на першому поверсі, майже на околиці міста. Тут не так гамірно, як в центрі. Бабуся в будь-який момент зможе вийти з дому і на лавочці посидіти.
Ми разом прийняли рішення, що бабусю я забираю до себе, а її будинок ми продаємо з дозволу матері. Гроші з сестрою поділимо, але мені буде трохи більша частка.
Ця ідея сподобалася сестрі, яка планувала якусь грандіозну покупку, і їй наразі якраз була потрібна велика сума.
Але в день, коли ми забирали бабусю з села, я передумала продавати її будинок.
Ми з чоловіком приїхали за нею, вона почала збиратися. Виглядала вона дуже сумною, ледве стримувала сльози. Як не дивно, але всі її речі вмістилися в одну валізу.
А потім бабуся підійшла до шафи і почала перебирати все, що там лежало. Вона брала в руки кожну річ – будь то стара хустинка чи фотографія, і розповідала історію, з нею пов’язану. А потім брала з мене обіцянку, що цю річ я точно не викину.
Я бачила, як важко бабусі залишати рідну домівку, вона наче частинку себе там залишала. Я аж розчулилася і розплакалася від побаченого.
Ми їхали додому і мовчали. Бабусі дуже сподобалася кімната, яку ми їй приготували, але в очах її був сум.
І тоді я вирішила поговорити з чоловіком, відкласти покупку машини, а гроші віддати сестрі, щоб вона отримала свою частку вже, але ми не продавали будинок.
Мені здавалося, що якщо я продам цей дім, то я зраджу бабусю і вона цього просто не переживе.
Я боялася, що чоловік буде проти, але він навпаки погодився з радістю, сказав, що машина ще почекає, а так у нас буде місце, куди можна буде приїхати на відпочинок.
Я дуже зраділа, але найбільше зраділа бабуся, яка вже почала рахувати дні до весни, коли вона зможе повернутися додому.
Та це ще не кінець історії. Коли мама почула цю історію, вона сказала, що обов’язково допоможе купити нам машину, щоб ми могли з комфортом возити бабусю додому.
Те, що ми не продали будинок, дуже підняло бабусю на духу, вона почала швидше одужувати. Тому я дуже рада, що ми все зробили саме так.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.