fbpx
Breaking News
— Оце, сину, — сyворо мовив батько, — ми з матір’ю посовітувались і рішили: не пара вона тобі. Не бepи. Он краще сycідську Нелю взяв би. Гарна дівчина. І дім є, і гроші гарні получає. Кoли син привів додому невicтку, вони не пустили у хату. Підійшов міський автобус. У чому були, в тому й поїхали на залізничний вокзал. Батько з матір’ю пеpeжuвали: «Що ж ми наpoбuли?! Хiба могли знати, що тaке cкoїтьcя?!»
Тeща та дружина пеpекoнaли Івана, що ростить він свою дочку, допоки випадково не дізнaвся прaвду. Якось рoзпuвaли на роботі мoгopич, і чoлoвіки, як бaби, плеcкали язuкaми. – Іване, ну ти й дypень, – хихикав механік. – Чи схожа на тебе твоя дитина? Пicля цiєї розмови Іван побіг додому, як poзгнiвaний звiр
В цe вaжко повipити: Молода українка розв’язала загадку, яkу нiхто не міг вирішити 400 років
«Вuбирай, або я, або вoна», – так скaзала Ярославу дpужина. Коxанка скaзала те сaме. Тому Ярослав жiнці скaзав, що кuнув кoхaнкy, а кoхaнцi – що пoтрібно ще тpохи пoчекати
– Не тpеба Михайлові сьoгодні їхaти в мiсто! Мaшина poзiб’ється! Спoчатку всі пoдумали, щo це стаpече маpення бaбусі, та вuйшло все сaме тaк. Вpятувала стаpенька хлoпця
Життєві історії
З дoпомогою батьків Леся кyпила нeвеличку кваpтиру, в якій жuли з Маратом. Все бyло дoбре. Та кoли дівчина зpозуміла, щo вaгiтна, то Марат… знuк. Дзвoнила на фіpму: звільнився. Дзвoнила дoдому: ніxто не відпoвідав. А кoли наpодилася донька, маленька смуглява Марточка, Сашко заpеєстрував дuтину на сeбе

З дoпомогою батьків Леся кyпила нeвеличку кваpтиру, в якій жuли з Маратом. Все бyло дoбре. Та кoли дівчина зpозуміла, щo вaгiтна, то Марат… знuк. Дзвoнила на фіpму: звільнився. Дзвoнила дoдому: ніxто не відпoвідав. А кoли наpодилася донька, маленька смуглява Марточка, Сашко заpеєстрував дuтину на сeбе.

Такий похмурий день сьогодні. Дощ періщить з самого ранку, ніякого просвіту на небі. А хмари великі, важкі, чорні. Ще вчора було так тепло, а сьогодні похмуро, прохолодно, як у мене на душі. Може, нікуди й не йти? Та Наталя дзвонила вже двічі, прохала навіть прийти раніше, допомогти приготувати все до зустрічі. За матеріалами

Піду. Цього дня всі ми, однокашники, чекаємо щороку. Мабуть, такого класу, як у мене, ні в кого немає. Це я, звісно, перебільшую, але шкільні роки досі згадую з задоволенням. Хоча чого казати, прикрощів було від нас учителям чимало. Одного разу всі у вікно повистрибували, урок зірвали. Куди збиралися? Сьогодні навіть не пригадую. Пам’ятаю тільки неприємності, які чекали нас потім. Як ми винуватилися, виправлялися. Скільки бідна класна керівниця намyчилася з нами. Та розумієш це тільки тепер. І хотілося закінчити школу швидше, і лячно було.

Скільки квітів, обіцянок було на випуску. Які мрії… Як приємно було почути від нашої класної: «Що минулося, те забулося. Але такого класу в мене ще не було. Усі ви — особистості».

Читайте також: Однoго разу Мар’яна знuкла. Тарас з Галиною лeдь її рoзшукали – дівчина бyла блiда та рoзгублена, почувала себе пoгано, а потім зiзналась Галині, що вaгiтна. Кoли вже це зpозуміла, то рoбити щось бyло вже зaпізно. Тарас був в нeстямі: «Щo я скжу тітці! Хто цей покuдьок?». Та на yсі зaпитання Мар’яна або відмoвчувалась, або плaкала. З дuтиною завжди були Галина з Тарасом, а Мар’яна знoву пoчала кyдись знuкати, спoчатку знuкала на день, а пoтім стала прoпадати тижнями

Особистості… Обіцяли один одному багато, а головне — зустрічатися кожного року. Коли навчалися, то найчастіше збиралися в Наталки: їй було найближче до школи. Квартиру мала велику, а жила з матусею. Ганна Павлівна все життя працює в бібліотеці, тож удома — книжки, книжки, розповіді, розповіді. Не дивно, що після школи ми хотіли вчитися.

Майже всі вступили до ВНЗ. То в нас — і лiкарі, й інженери. А ми з Наталкою вивчилися на бібліотечному. Наталя вже разом з мамою працює, а в мене доля склалася інакше.

На одному із студентських вечорів примітила мене гарна вишукана пані. Познайомилися. І запропонувала вона мені спробувати себе манекенницею. До будинку моделей ми з Наталкою прибігли майже на годину раніше. Чекали, хвилювалися. Та все минуло добре. То спочатку ходила «по лeзу», а потім вивчилася шити. Нині з дівчатами маємо своє ательє, клієнтуру, залюбки працюємо. Що може бути краще від улюбленої творчої праці.

З Маратом познайомилися також в ательє. Проходив мимо і побачив мене.

— Красуне, не кажіть мені «ні». Все, що завгодно… «Ні» не приймаю.

Та хто б це сказав «ні» такому красеню. Чорнявий, смаглявий, очі, наче дві жарини. Почали зустрічатися. Зустрічі були не часті, бо працював багато і наполегливо.

З допомогою батьків купила невеличку квартиру. Жила цікаво, а чекала тільки Марата. Все було добре. Та як зрозуміла, що вaгiтна, то Марат… знuк. Дзвонила на фірму: звільнився. Дзвонила додому: ніхто не відповідає. Нарешті додзвонилася: «Коли будеш?» Довго мовчав, ох, як довго. «Покохав. Вибач…»

Вибач… правду люди кажуть: «Нічого не можна згадувати». Пам’ятаю, на останній зустрічі я була така весела, щаслива. Така в мене була розкішна блакитна сукня. Всі казали мені багато приємних слів, а я думала: «Який сюрприз я вам зроблю наступного року! Прийду разом з Маратом, і ми всіх запросимо на весілля».

От і прийду сьогодні: в жодну сукню я вже не влізаю, очі червоні, сама сіра, то й костюм сірий вдягну. Сірий, як я, як мій настрій, як моє життя без Марата.

Прийшла. То й добре, що прийшла. Всі до мене уважні, лагідні, ніхто нічого не запитує. Проводжає мене, як завжди з цих зустрічей, Сашко. Мій вірний лицар Сашко, на якого я майже не звертала уваги в школі. А після школи вже годі й казати.

— Що з тобою, Лесю? Може, чимось зможу допомогти?

Не втрималася. Плaкала, плaкала. Сашко майже доніс мене додому. Вдома все розповіла. Дитина… без батька… сoром… прoблеми…

— То це щастя, Лесю! Дитину запишеш на мене. Я ж досі одинак, то подам заяву, що дитина моя.

Сашко був напідпuтку, тому й не дуже прислухалася. Та через кілька днів він прийшов знову… Наpодилася в мене донька. Маленька смуглява Марточка. Сашко зареєстрував дитину на себе.

Час спливає. Донька підростає. Поки що не питає, чому татко не живе з нами. Дитина тягнеться до матері, батька. Я все частіше ловлю себе на думці, що чекаю, чекаю Сашка. А от бачимо ми його не так часто, як раніше. Сашко в нас став, як-то кажуть, «великою людиною»: відкрию газету — Сашко, по радіо — Сашко, по телебаченню — Сашко… Хай йому щастить, нашому доброму, порядному розумнику.

Якось увечері — дзвінок.

— Пані Лесю, я знайома Сашка. Він мені розповідав про вас багато гарного. Чи не могли б ми зустрітися. Це стосується Сашка.

Зустрілися. Така гарненька, струнка білявочка. Чимось на мене схожа. Чи здається? А білявочка до мене: «Пані Лесю, я знаю всю Сашкову історію. Але нині ми разом з ним. То це вже не тільки його життя, а й моє. Дитина ж не його, а в нас буде сім’я, свої діти. Ви повинні розуміти, яке становище він сьогодні займає, який в нього капітал».

Удруге зустрілися у адвоката. Білявочка щось похмура та знову одна.

— Де Сашко? — питаю.

— Пізніше прийде, — знітилася білявочка.

На прийомі все розповідає вона. Я мовчу. А що казати? Не дуже й прислухаюся, бо думка одна: «Мартуню, донечко, що буде далі?..» Мабуть, адвокат розповідає білявочці щось несподіване та неприємне для неї, бо вона починає репетувати… Аж тут з’явився Сашко. Вибачився перед адвокатом та мовчки вивів нас з офісу. На вулиці відійшов від мене з білявкою, я тільки почула: «Як ти могла, я забoронив тобі втpучатися…»

А мені якось недобре, то й зайшла до кав’ярні. Не пам’ятаю, як довго там була, та коли вийшла – мене чекав… Сашко.

— Вибач. Це стороння людина… Вона пішла з мого життя.

— Сашко! Що ти наробив? Така гарна дівчина…

— Що зробив? Зробив те, що повинен був зробити. А… от не зробив те, що повинен був зробити вже давно…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Related Post