Свій рідний дім я покинула ще в лютому. Зібрала нашвидкуруч валізу з найнеобхіднішим, взяла донечку і ми поїхали.
Три дні стояли тоді на кордоні, і страшно було, і холодно, і не зрозуміло, що нас чекає далі.
Зупинилися ми спочатку в Польщі, але згодом я переїхала до подруги в Іспанію.
Оксана і справді мені допомогла, знайшла непогану квартир, роботу підшукала, школу для дочки знайшла.
Я їй дуже вдячна за все, таких людей насправді дуже мало.
Звичайно, мені тут важко, тому що багато чого незвичного, і мовний бар’єр, і незнайомі традиції.
Але через майже рік перебування за кордоном я зрозуміла, що не хочу повертатися додому.
Ні, за рідною домівкою я дуже скучила, і за чоловіком теж, але свій переїзд за кордон я тепер сприймаю як шанс почати нове життя.
Краще життя – якщо не для себе, то для своєї дитини.
Хоча я ніколи не мріяла виїжджати за кордон, але зараз, коли я вже тут, вважаю, що варто зачепитися.
І доньці тут подобається, вона мову швидко вчить, і друзів вже тут знайшла.
Та мій чоловік, який залишився в Україні, щодня телефонує і каже щоб я поверталася, бо інакше він зі мною розлучиться.
Каже, мовляв, що це за життя – я тут, а ти там.
Я його переконую, що так завжди не буде.
Ми тут трохи обживемся, а війна закінчиться і він зможе до нас приїхати, спробуємо разом тут працювати.
Чоловікові ця ідея зовсім не подобається, він відразу мене попередив, що нікуди з дому не поїде.
Наполягає, щоб я теж поверталася в Україну, інакше – розлучення.
Що мені робити?
Оксана радить залишатися, каже що чоловік гарячкує, він добре подумає і зрозуміє, що так краще.
Але я і справді переживаю, що можу втратити родину.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
