З Василем я познайомилася ще в університеті, ми з ним почали зустрічатись та зрозуміли, що один без одного вже не зможемо тепер ні хвилини, відчували, що приготовлені одне одному долею.
Як тільки ми отримали дипломи, то відразу подали заяву до РАЦСу. Вже через рік у нас з’явилася донечка, а ще через три – маленький синочок, що зробило нас щасливою сім’єю. Сім’я в нас була звичайна, стосунки здебільшого теплі, щирі та дружні. Всі ставилися з розумінням до кожного.
Так минуло 14 років нашого спільного щасливого сімейного життя. Але якось Василь прийшов додому і сказав, що нам потрібно серйозно поговорити. Мене це звичайно насторожило, але те, що я почула, зовсім мене засмутило. Василь повідомив мені, що він від усього втомився, йому все набридло і мене він більше не кохає. Потім зібрав свої речі і спокійно пішов. Ці події я пам’ятаю, як в тумані, це було для мене великою несподіванкою.
Я просто мовчала, в мене не було слів, просто не знала, що сказати, все було наче сон. Після стількох років спільного життя, ось так просто взяти й нас залишити без допомоги та підтримки чоловічої. Я просто не знала, що мені робити і як далі бути. Діти також не могли зрозуміти, чому тато зібрався та пішов. Я дізналася, що він поїхав за кордон. Дітям Василь, звісно, телефонував, майже щотижня, а зі мною не спілкувався зовсім, сама не розумію чому.
Так минув рік. Я спробувала побудувати нові відносини, але все не те, складно зустріти рідну душу, коли тобі під сорок, маєш дітей і не можеш забути колишнього чоловіка. Викреслювати його з пам’яті і свого життя, я не могла.
І ось через чотири роки, несподівано для мене, повертається мій Василь з-за кордону і ми випадково зустрічаємося у наших спільних друзів. Слово за слово, розговорилися і я помітила, що він всіляко намагається налагодити стосунки зі мною, все страється про щось заговорити і так тепло, наче й нічого не було, наче ми й не розлучалися ніколи з ним.
Я ніколи й подумати не могла, що зможу колись пробачити Василя і, що ми будемо знову разом колись. Таке мені навіть у сні не снилося.
Але спочатку Василь став приходити в гості, ніби як до дітей, а потім якось само собою все вийшло. Спочатку знову почали зустрічатись, як в студентські роки, потім знову наша сім’я була у повному складі. Адже він завжди був для мене самим рідним і коханим, але йому знадобився час для переосмислення.
Як тільки ми з чоловіком стали жити знову разом, до мене стала телефонувати вся родина, родичі були проти такого. Сказали, що в мене немає гордості, просили, щоб я не пробачала чоловіка, адже він зробив недобре. А я пробачила Василеві і ми щасливо зараз живемо. Не бійтеся повертатися, може це просто перевірка почуттів і все це тільки на краще. Адже життя таке коротке, і можливо більше у вас не буде такої миті для свого щастя. Хіба я не вірно вчинила?
Фото ілюстративне.
