Щастя Світлани тривало не довго. У шлюбі вона прожила недовгих 6 років. З чоловіком вони розлучилися, та після розлучення ще жили в одній спільній квартирі. Все ніяк не могли розділити її та роз’їхатися кожен у свою сторону.
Донечка, звісно, залишалася жити з мамою, Світлана одягала її сама, купувала продукти, іграшки. На дитину вона витрачала лише свої кошти. Жінка сподівалася, що чоловік вчинить гідно і з’їде з однокімнатної квартири, яку вони разом купили і залишить її в спокої. Кожен бути жити своїм життям, раз дружина з дитиною йому не потрібні. Але у чоловіка були свої плани.
Він не лише не збирався залишати житло, а й продовжив в ньому жити на всіх правах, відчуваючи себе господарем повноправним у ній. Степан відразу заявив колишній дружині, що зробить все, щоб вона з дитиною сама все кинула і пішла від нього з квартири. І таки чоловік сумлінно виконав свою обіцянку, яку дав дружині.
Світлана намагалася переконати чоловіка з’їхати, пропонувала різні варіанти відшкодування витрат за квартиру, щоб і Степан ні з чим не залишився, і всі були задоволені. Але він не хотів навіть слухати дружину. Вирішив, що це його квартира і вона повинна забратися з неї разом з дитиною. Хоча вони купували її разом, усі витрати були розділені порівну.
Через кілька місяців після розлучення чоловік привів у дім нову жінку. Світлана бачила її вперше. Вона стала часто ходити до них в гості, а незабаром і зовсім перебралася в їх однокімнатну квартиру. Та не одна, а з двома дітьми. Більш того, Світлана надто несподівано для себе дізналася, що ця жінка чекає ще й дитину. Батьком цієї дитини був її колишній чоловік, Степан.
Жінка виявилася наполегливою і наглою, вона поводила себе наче в себе вдома, наказувала дітям гратися, де їм заманеться. Вони постійно бігали по всіх кімнатах, все розкидали. Спроби Світлани поговорити з нею не увінчалися успіхом. Вона вже не могла витримати гамір дітей і нахабство двох дорослих людей, які так і хотіли навмисно псувати життя Світлані з дитиною. Донька стала сумувати і плакати в присутності такої кількості чужих людей, вона постійно ходила сумною. Жінка, зрозумівши, що чекати справедливості марно, зібрала речі і пішла до батьків. Її спроби відстояти права провалилися.
Але жити з батьками Світлані виявилося теж зовсім не просто. Вони зовсім не мали бажання допомагати у вихованні дитини. Світлана і не чекала допомоги ніякої від них. Сподівалася, що хоча б буде місце, де можна пожити, поки вона не придумає вирішення проблеми. Дні збігали, а жінка намагалася зробити все, щоб вибратися з цієї важкої життєвої ситуації.
Минуло трохи часу і Світлана нарешті отримала місце в дитсадку, змогла влаштуватися на повний робочий день. Крутилася, як могла. Врешті з’їхала на орендовану квартиру, боролася з усіма труднощами. Але дуже втомилася постійно поневірятися з дитиною.
Іноді Світлану огортає така безвихідь, що хочеться плакати, їй дуже сумно. Тоді вона трішки плаче на самоті, щоб виплакати все накопичене. П’є теплий чай з м’ятою, потім лягає спати і відпочиває, щоб вранці знову піти на роботу, а ввечері забрати донечку з дитячого садочка і провести з нею весело час, щоб дитина не була ні в чому обділена. Адже скоро дівчинка виросте, а мама за своїми сльозами так і не встигне насолодитися цим прекрасним віком її єдиної радості в цьому житті. А вона її єдина надія та розрада у цьому непростому для неї житті.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
