fbpx

З чоловіком ми прожили 6 років, народили двох дітей. Коли я повернулася з декрету на роботу, знайшла в ній віддушину, і не тільки в ній. Коли про все дізнався мій чоловік, забрав наших дітей і пішов від мене. Сумно усвідомлювати, що я сама все зіпсувала

Жити з усім цим, сил уже більше просто немає. Вже навіть не знаю, що робити, життя зайшло в абсолютний тупик. Я розумію, що вже нічого не змінити і не виправити, але як жити далі.

Так сталося, що я вийшла заміж без любові. Так, поступила я нерозумно, хотіла як в тій приказці «стерпиться-злюбиться», але вийшло все зовсім по-іншому. Але я тоді була молода і нічого не розуміла. Чоловік у мене чудовий: добрий, люблячий і турботливий, але є одне величезне «але». Я його не змогла полюбити, він виявився зовсім не тим чоловіком, про якого я мріяла.

При цьому ми примудрилися «ось так» прожити 6 років, народити двох дітей і якось уживатися. Але після декрету все різко змінилося. Винна сама, нікого більше звинувачувати не буду, винна лише я і звинувачую тільки себе.

Коли я повернулася з декрету на роботу, знайшла в ній віддушину, і зараз навіть самій соромно, але знайшла і «його». Починалося просто з дружнього спілкування, потім нас потягнуло один до одного, і я злякавшись того, що серце здригнулося, припинила наше спілкування.

Останньою крапкою став корпоратив, після якого у мене почався короткий роман з колегою по роботі. Мене мучило сумління і я чесно про все розповіла чоловікові. А далі кінець. Два дні нестерпного мовчання чоловіка, а потім я повернулася з роботи, а там – тиша і порожнеча, на столі записка: «Будь щаслива, діти залишаться зі мною, можеш приїжджати в будь-який час».

Ось уже рік ми намагаємося зберегти сім’ю. Намагаюся я, чоловік просто замкнувся в собі, на словах йде мені на зустріч, а на ділі нічого закрився в собі і своїх переживаннях і розмови з ним не виходить. Я б’юся в закриті двері без результату. Я готова на все, кинути роботу почати все з нуля, вимолювати і заслуговувати вибачення, але у відповідь тиша, штиль і очі чоловіка повні розчарування.

Знаю, сама все зіпсувала, потрібно було працювати над відносинами і розмовляти один з одним, разом намагатися з усім впоратися. Але не знаю чому, але я ніколи не бачила нас підсвідомо сім’єю, разом як єдине ціле. Ніколи не могла відкритися перед ним і поговорити про все, легше було з чужими людьми. Не могла розкритися, як ніби він чужа людина.

Розумію, що можна було хоч щось робити, але пізно, вже наробила, а виправити ніяк. Мені важко жити з усвідомленням, що я зламала чоловіка і розбила йому серце, він так щиро мене любив і обожнював.

Він справді чудова людина, дуже хороший і ідеальний. Діти його просто обожнюють. Він ідеальний батько. І як чоловік він був ідеальний, завжди і у всьому допомагав, завжди, щоб не сталося, розумів і підтримував, і любив. А я з ним так поступила, знаючи все, яке важке дитинство у нього було, якою самотньою людиною він був. І зараз, коли дивлюся на нього, як йому важко, я просто жити спокійно не можу.

Я не впевнена, чи зможе мене пробачити чоловік і чи можливе, в принципі, продовження сімейного життя після всього, що сталося. Я каюся, якби мені лише хто підказав, що можна в моїй ситуації зробити.

Фото ілюстративне – teamo.

You cannot copy content of this page