Зараз ми з чоловіком – пенсіонери. Коли працювали, то встигли отримати квартиру від держави, і потім своїми силами відклали гроші на те, щоб доплатити, і розміняти її на великий заміський будинок. Робили ми це з розрахунком на те, щоб можна було в старості поратися на городі, і, звичайно ж, щоб діти з онуками частіше до нас приїжджали, а я пригощала їх свіжими овочами та фруктами.
Так і вийшло: ми з чоловіком довели до розуму свою ділянку, і тепер у нас полюбляють гостювати син з дочкою. Приїжджають до нас на вихідні і в канікули зі своїми сім’ями: засмагають, паряться в лазні і смажать шашлики. З городом вони особливо не допомагають – кажуть, що зараз можна все купити в магазині, і що це буде дешевше і простіше, ніж витрачати час і гроші на розсаду. Але коли приходить час збору врожаю, або коли я закінчую робити консервацію, то діти відразу ж злітаються на все готовеньке. Але Бог з ним – з допомогою, аби їм було добре. Ми з чоловіком поки і самі подбати про свою ділянку можемо, і нас не особливо зачіпає те, що діти не хочуть брати участі в роботі на грядках.
Мене набагато більше образило те то, що я почула в розмові між донькою і зятем: коли вони не знали, що я поруч, то почали обговорювати майбутній спадок – наш будинок. Дочка говорила своєму чоловікові, що хоче його в майбутньому продати, і вкласти гроші в покупку квартири для себе і своїх дітей. Зять їй підтакував, і говорив, що у нього є знайомий ріелтор, який може допомогти з цією справою. Пропонував їй вговорювати нас з батьком на ремонт, щоб потім можна було продати її частку спадщини дорожче.
Ці слова були для мене особливо неприємними. Адже виходить, що замість того, щоб працювати, і заробляти на власне житло, адже зараз вони живуть в орендованій студії, наша дочка чекає не дочекається, коли нас з батьком не стане. Ми з чоловіком уже давно вмовляємо їх з зятем взяти кредит, але вони не хочуть. Тепер хоч зрозуміло чому – вичікують, поки наш будинок звільниться самими ж нами.
В голові не вкладається, як можна бути такою цинічною людиною щодо власних батьків. Невже через бажання отримати все на халяву, можна бажати самого найгіршого власним батькам? Не віриться, що це наша дитина. Хочу про все розповісти чоловікові, але боюся – раптом у нього від таких новин зовсім пробаде бажання щось робити в цьому домі.
Хочу подумати про те, щоб залишити все в спадок синові, хоч він у нас людина хороша, і є надія на те, що допоможе нам з батьком в старості. Дочці та зятеві я тепер не можу довіряти.
Як би ви вчинили на моєму місці? Доньці я так і не розповіла, що чула їхню розмову з зятем. Намагаюся тепер поменше з ними спілкуватися. Навіть телефон не беру, коли бачу, що вона телефонує. Мій чоловік постійно запитує мене, що ж сталося, а я все не знаю, як йому сказати правду.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
