Світлана Олексіївна завжди пишалася своїм сином Ігорем. Високий, красивий, освічений, роботящий – у ньому вона бачила втілення всіх своїх мрій. Змалку він був слухняним хлопчиком, а коли виріс – залишився її головною опорою. І тому, коли Ігор привів у дім Ніну, молоду, скромну дівчину з іншого району, Світлана Олексіївна одразу відчула у серці холодок: «Чужа. Забере мого сина в свою сім’ю… А він же – моє все».
Зовні вона зустріла невістку привітно. Усміхалася, казала:
– Гарна дівчинка, Ігорчику, хай буде вам щастя.
Але всередині клекотіла ревнива неприязнь.
Ніна ж намагалася догодити свекрусі. Готувала, приносила гостинці, питала поради. У відповідь чула сміх і добрі слова. Та тільки-но Ігор виходив на роботу, телефон його матері оживав.
– Ігорчику, – писала вона в месенджері, – дивись уважно за Ніною. Щось вона якась холодна… Я чула, що такі дівчата тільки себе люблять.
Іншим разом:
– Вона тобі не пара. Ти ж бачиш: у неї руки не такі вправні, як у справжньої господині. Чи часто вона тобі борщ варить?
Ігор читав повідомлення і спершу не надавав великого значення. Усміхався:
– Мамо, ти перебільшуєш.
Але коли знову й знову йому надходили ті рядки, у серці почали закрадатися сумніви. Він ставав різкішим до Ніни, міг мовчки сидіти, а коли вона питала:
– Що сталося?
– Нічого… – відповідав, але відвертався.
Ніна відчувала: щось ламається у їхніх стосунках.
Одного разу, після чергового повідомлення від матері, Ігор не витримав:
– Ти чому мені борщу не вариш так часто, як мама колись варила?
Ніна прикусила губу:
– Я ж готую, Ігоре. Тільки не щодня. У нас дитина маленька, я теж втомлююсь.
А він мовчки похитав головою.
Їй було образливо. Вона здогадувалася, хто сіє ті зерна недовіри. Але що могла зробити? До свекрухи напряму претензій не мала – та завжди була усміхнена, лагідна.
З часом Ніна все більше почувалася чужою у власній сім’ї. Вночі плакала, щоб Ігор не бачив. А він дедалі частіше переписувався з мамою.
Крапля переповнила чашу одного дощового дня. Ніна взяла телефон чоловіка, що лежав на столі, аби відправити фото дитині в садочок. І випадково висвітився екран із повідомленням від Світлани Олексіївни:
«Синку, подивись на неї. Вона ніколи не стане тобі підтримкою. Вона лінива і байдужа. Вона не любить тебе так, як мама любить».
У Ніни тремтіли руки. Сльози заливали очі. Вона вже не мала сили боротися. Того ж вечора зібрала речі дитини, склала в сумку кілька найнеобхідніших речей і сказала Ігорю:
– Я їду до мами.
Він ошелешено глянув:
– Чому?
– Бо я більше не можу жити між тобою і твоєю мамою. Я не витримую.
Ігор мовчав. Здавалося, він уперше побачив, як сильно зранена його дружина. Ніна тихо вийшла з квартири, несучи дитину на руках.
Кілька днів Ігор був, мов у тумані. Йому писала мама:
– Правильно зробила. Тепер ти вільний. Знайдеш кращу жінку, от побачиш, а ця тебе не варта.
Але замість полегшення він відчував порожнечу. В хаті стало глухо й холодно без дитячого сміху. Їжа, яку приносила мати, не мала смаку. Сон не приходив.
Він пригадав усі моменти, коли Ніна була поруч: її турботливі руки, коли він хворів; її очі, що світилися любов’ю; її терпіння. І в грудях защеміло.
«Що ж я роблю? Мама – рідна, але вона не має права розбивати мою сім’ю. А я дозволив їй це зробити…»
Ігор узяв телефон і поїхав до тещі. Коли Ніна відчинила двері, він стояв з винувато опущеними очима.
– Пробач мені, – сказав він. – Я був сліпий. Я не бачив, як тобі важко. Я вибираю тебе. Бо ти – моя дружина. І моя дитина – це не мамина справа, це наша сім’я.
Ніна довго дивилася на нього. Її серце було в ранах, але в очах Ігоря вона вперше побачила щирий біль і усвідомлення.
– Якщо вибираєш мене – тоді нам треба почати все спочатку, – тихо промовила вона.
Він упав навколішки й обійняв її.
…З того часу Ігор більше не дозволяв матері втручатися. Він любив її, шанував, але чітко окреслив межі. Світлана Олексіївна спершу ображалася, плакала:
– Ти мене зрадив, сину. Я твоя мама, а таких як вона у тебе може бути ще багато.
Але згодом змирилася: Ігор справді був щасливішим із Ніною, ніж без неї.
Ніна ж навчилася не тримати образу. Вона зрозуміла: любов чоловіка треба не лише здобути, а й боронити від чужих зазіхань. Ігор стояв поруч, тримаючи її за руку, і це було головне.
Мораль цієї історії проста: сім’ю легко зруйнувати чужим словом, але тільки той, хто здатний вчасно вибрати серцем, може врятувати найдорожче.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
