fbpx
Життєві історії
Ювілей пройшов гарно, мені подарували пральну машинку, а на додачу путівку у санаторій. Та й поїхала я попити водички. В санаторії я зустріла Володимира. Виявилося, що він живе з дочкою, теж має онуків. Я того вечора нічого йому не відповіла на ту пропозицію, вирішила поїхати додому і порадитися з дорослим сином. Син порадив мені наважитися нарешті щось змінити в своєму житті і тепер я щаслива

На весіллі у своїх родичів я звернула увагу на одну вже немолоду пару, вони між собою спілкувалися так щиро, що цього просто неможливо було не помітити. Пізніше ми з ними познайомилися, і вони розповіли, що доля звела їх п’ять років тому, коли вони обоє вже були в доволі зрілому віці.

Пізніше мені навіть пощастило побувати у них вдома. З першого погляду було легко зрозуміти, що господиня цінує комфорт і охайність, до того ж, має хороший смак. А з поведінки чоловіка відразу видно, що це – господар. За матеріалами.

– Мабуть, недарма говорять: в житті, як на широкій ниві. – розпочинає пані Валентина. – Від свого чи то хорошого, чи поганого нікуди не втечеш. Моє життя мало чим відрізняється від життя багатьох інших жінок. Заміж вийшла після інституту, уже працюючи на заводі бухгалтером. Чоловік був майстром цеху, отак там і познайомилися. Спочатку залицявся, потім почав запрошувати на побачення.

Одружувалися ніби «по любові», але десь та любов згодом як за водою пішла. Та вже підростав син. Я не можу сказати, що чоловік був поганим, проте компанія для нього була понад усе. А де компанія, там без чарки не обходиться. Там, як знаєте, й жінки бувають. Почалися скандали. Якій дружині приємно, коли чоловік приходить поночі, хата його не цікавить? Отак люди й віддаляються один від одного. Поки син був малим, то ще якось терпіла, картала. Але того картання вистачало ненадовго. Потім і дитина вже розуміла, що живемо з батьком, як кіт із собакою. Дякувати Богу, син ріс нормальним: вчився добре, мене шкодував.

Не знаю, може, й далі так жили б, якби син, який на той час вже школу закінчував, якось мені не сказав: «Мамо, як ти можеш його терпіти?» Оце й було першим поштовхом задуматися: дійсно, що мене пов’язує з цією людиною? І прийшла до висновку – нічого. Тоді працювала уже головним бухгалтером і матеріально була незалежною. Я заговорила про розлучення, хоча, як кожна жінка, сподівалася, що, мо,’ чоловік отямиться. Де там, як совався, так і далі продовжував. І я таки занесла заяву до суду. Чоловік сприйняв це рішення досить спокійно, правда, ще кинув: «Такого добра, як ти, вистачає». За що йому вдячна, так це за те, що мирно розділилися.

Трикімнатну квартиру розміняли на дво- й однокімнатну. Майно теж поділили. І залишилась я сама. Спочатку було гірко й боляче, потім звикла, а згодом вже й не уявляла, як могла стільки часу витратити на того ловеласа! Не скажу, що до мене ніхто не залицявся. Ніби й непогані чоловіки траплялися, але душа чомусь не лежала до жодного. Роки пройшли швидко. Син закінчив інститут, одружився, квартиру собі купив. Коли з’явилися внуки, у мене відродилося натхнення до життя, бо трохи занудьгувала, коли залишилася у хаті сама. Фактично, жила для дітей та внуків, абсолютно не сподіваючись на якісь зміни.

Як-то кажуть, усіляко було, але надто тривожно стало на душі, коли зрозуміла, що ось-ось – і на пенсію. Навіть уявити не могла, як то цілими днями сидітиму в квартирі. Тепер і светри в’язати нікому – на базарі в магазинах що завгодно купиш. 55 років відзначала зі сльозами на очах. Хоча мені ніхто відверто й не сказав, щоб ішла на пенсію, та добре розуміла, що на моє місце вже мітять інші, і ніяких ілюзій щодо майбутнього не мала.

Ювілей пройшов гарно, мені подарували пральну машинку, а на додачу путівку у санаторій. І котрась з моїх колег пожартувала: «У тебе вже все є, тільки не вистачає чоловіка, ото щоб із санаторію його привезла». Посміялися, та й поїхала я у Трускавець попити водички. А щоб там чоловіка шукати – і гадки не було. Роки вже не ті.

Ото й в санаторії ми і познайомилися, Володимир все біля мене жартома крутився. Подумати навіть не могла, що у нього якісь наміри серйозні. Спочатку Володя нічого про себе особливо не розповідав. Правда, я зрозуміла, що він живе сам. А десь днів за чотири до від’їзду запросив мене до ресторану. Зайшов за мною напахчений, у білій сорочці, напрасованих штанах. Ми гарно повечеряли, відпочили. Тут я і почула, що припала йому до душі. Навіть аж зашарілася. А коли поверталися у корпус, він прямо сказав, що хотів би зі мною одружитися.

Ось тоді й розказав про себе усе детально. Виявилося, що він уже десять років вдівець, живе з дочкою, теж має онуків. На дітей не нарікав, але, як сказав, хочеться пожити ще й для себе. Я того вечора нічого йому не відповіла на ту пропозицію, бо вона була для мене, як грім з ясного неба. Цілу ніч думала, й нічого не надумала. Найбільше лякало, що діти скажуть: здуріла баба й привезла з курортів діда. Роз’їхалися ми з тим, що нічого конкретного Володя від мене не почув.

А приїхала додому й зрозуміла, що мені цього чоловіка вже не вистачає. Розповіла про «курортний роман» своїй найближчій подрузі. Вона відразу порадила: «Та ти ще думаєш? Звичайно, приймай. Може, непогана людина».

А ще ж треба було про це якось синові сказати. Ніяк не могла. Ото Тамарка взяла, й сама йому все доклала. Він ще й досі сміється, що я могла «такого мужика прохлопати». Вже коли почула від сина, що скільки можна усім відмовляти, треба ж колись наважитися щось у житті міняти, тоді лише дала згоду Володі спробувати жити разом. До того часу ми з ним зідзвонювалися.

Через тиждень він приїхав, як кавалер: з подарунками, квітами. Познайомився з сином, тоді його тільки й бачила серйозним, сказав, що у нього дуже відповідальні наміри. А ще через тиждень приїхав з Тернопільщини з пожитками. Тут вже хоч-не-хоч, а мусово було зробити вечір і покликати своїх колег – вони ж, як у воду дивилися, коли виряджали на лікування! Чесно кажучи, я боялася такого кроку і аж ніяк не була впевнена, що ми будемо жити. А ось вже п’ять років разом, і жодного разу я не пожалкувала, що вчинила саме так. Навіть дякую Богові, що зустріла Володю. Зичу усім жінкам, аби так жили, як я з ним.

– І Ви не боялися: а раптом не складеться життя й доведеться вертатися назад, на Тернопільщину? Скільки то балачок було б? – запитую у пана Володимира.

– Знаєте, зовсім не боявся. Я жартувати жартував, а насправді придивлявся до неї. Валя мені відразу припала до душі. А потім зрозумів, що й характером жінка хороша, тільки не тому попала. «Щоб хорошу жінку мати, її треба шанувати», – так ще мій дід говорив. І воно так є. Буває, звичайно, що шануй не шануй, а вона тільки до гуляння чи лежання. Тепер більш модно за гроші любити. І яке те життя? Ну, але до шанування, я ще додав би, – має бути і кохання. Щоб серце і душа до людини тягнулися. Тоді і щастя буде…

Ольга ОКСАМИТ.

Фото ілюстративне – moia-italia.

facebook