Марія працювала в Італії вже п’ятнадцятий рік. П’ятнадцять років — це не просто термін, це ціла маленька вічність, відміряна змінами господарів, відпустками раз на рік, валізами, сповненими подарунків, і фотографіями дітей, що росли без неї.

Плакала всю дорогу, стискаючи в руці вервицю, подаровану мамою. Потім, з роками, звикла до тієї чужої землі, до запаху кави зранку, до стареньких італійок, яким підкладала подушки під спину й читала молитви разом із ними.

— Ти маєш золоте серце, Маріє, — казала її патронка сеньйора Еліза. — Бог тобі за це віддячить.

І Марія вірила: може, Бог таки віддячить, колись.

За ті роки вона купила синові квартиру у Львові — гарну, двокімнатну, з ремонтом. Потім допомогла дочці побудувати хату в селі — світлу, із верандою, щоб діти мали де гратися. І лише тепер, коли їй уже п’ятдесят сім, нарешті почала думати про себе: «Зароблю собі на маленьку квартиру біля моря, щоб там, на пенсії, доживати тихо й спокійно».

Вона була задоволена — тихо, по-своєму. Не розкішно, але гідно.

Того вечора Марія поверталася після роботи, несла пакети з магазину. Звичайний день — трохи стомлена, але спокійна. І тут задзвонив телефон. На екрані — «Галина (сестра)».

Вона всміхнулася — давно не чула її голосу.

— Привіт, Галю! Як ти?

— Та як… живу. Ти ж знаєш, я з Миколою розлучилася, тепер сама.

Марія відчула, як серце стислося. Галина була її молодшою сестрою — але не рідною по батькові. Мама вдруге вийшла заміж, коли Марії вже було п’ятнадцять. І хоча вона завжди вважала Галю сестрою, ті стосунки були непрості: різниця у віці, різні характери, різні життєві дороги.

— Шкода, — тихо сказала Марія. — Але тримайся, все буде добре.

— Та я тримаюсь. Слухай, у мене до тебе справа.

Марія почула в голосі сестри знайому нотку — ту, яку знала з дитинства: коли Галя щось просить, а сказати «ні» важко.

— Я маю ювілей, — почала Галина. — Сорок років! Хочу зробити гарне свято, запросила друзів, родичів…

— Та це добре, — щиро зраділа Марія. — Сорок — гарна дата.

— Ну от, — продовжила Галина, — я подумала, ти ж у нас заробітчанка, маєш гроші, то могла б оплатити мені зал.

Марія зупинилася посеред дороги.

— Зал?

— Ну так. Я вже замовила ресторан, буде десь п’ятдесят людей. Музика, торти, фотограф, усе як треба. Я просто хочу, щоб ти зробила мені такий подарунок — заплатила за свято.

Марія мовчала. У голові крутилось лише: п’ятдесят людей? ресторан? музика?..

— Галинко, але ж це дорого! — нарешті сказала. — Ти уявляєш, скільки це коштує?

— Ну ти ж у Італії! Для тебе це копійки! — з обуренням відповіла сестра. — Ти мені ніколи нічим не допомагала! От тепер час!

Слова «ніколи не допомагала» вдарили боляче.

Увечері Марія довго сиділа біля вікна, дивлячись на море. З кухні тягнуло запахом томатів, за вікном сміялися діти сусідів. А їй на серці було важко.

Вона згадувала, як не раз Галі пропонувала:

— Приїдь до мене, я тебе влаштую. Трохи попрацюєш, заробиш на машину, чи квартиру, чи просто на життя.

— Не хочу я твоєї Італії, — відповідала тоді Галина. — Я вдома якось дам собі раду.

І от минуло п’ятнадцять років, і Галина, розлучена, без грошей, без підтримки, раптом згадала про неї — про «сестру із заробітків».

Марія думала: а чи справді вона винна? Чи має обов’язок платити за чуже свято? З одного боку — сестра. А з іншого — усе життя вона сама тягнула, все відкладала, все дітям, все комусь.

Того вечора вона навіть не вечеряла. Написала коротке повідомлення:

«Галинко, я дуже хочу, щоб у тебе було гарне свято, але оплатити ресторан я не можу. Якщо хочеш — я перешлю 200 євро на подарунок, як завжди».

Відповідь прийшла миттєво:

«Ти жадібна! От тому ти й сама! Хай Бог тебе судить!»

Марія довго дивилася на екран. Сльози текли самі.

Минуло кілька днів. Вона намагалася не думати, але думки не відпускали. Удень працювала, мила підлогу, прасувала білизну, а ввечері знову прокручувала розмову в голові.

І тоді одного разу, коли вони з сеньйорою Елізою пили каву, Марія ненароком розповіла цю історію.

Італійка слухала уважно, не перебиваючи. Потім сказала просто:

— Маріє, ти добра жінка. Але доброта — це не обов’язок платити за чужу жадібність. Твоя сестра хоче, щоб її любили за рахунок твоїх зусиль. А справжня любов нічого не вимагає.

Ті слова застрягли в серці. Вона повторювала їх подумки: «Справжня любов нічого не вимагає».

Ювілей Галини відбувся гучно. Фото гуляння дійшли навіть до Італії — через знайомих, через соцмережі. Вона справді запросила півс ела, стіл ломився від страв, а підпис під світлиною був промовистий:

«Святкуємо як люди, а не як ті, що копійку рахують!»

Марія дивилася на фото з дивним спокоєм. Раніше б, може, плакала, а тепер лише зітхнула.

Через кілька місяців у неї закінчився контракт, і вона на два тижні поїхала додому. Вперше за кілька років. Діти зустріли тепло, сусіди приходили на каву, питали, як там Італія.

І лише Галина не з’явилася. Лише на третій день Марія сама пішла до неї.

Сестра зустріла сухо, без усмішки.

— Що тобі?

— Привітати хотіла, — сказала Марія тихо. — І… може, поговорити.

— Про що? Про те, що ти жадібна?

Марія не ображалася. Вона лише глянула їй у вічі.

— Галинко, я тебе люблю. Але ж я не банк. Я ж не винна, що твоє життя склалося так. Я теж тяжко працюю, щоби допомогти дітям, щоби собі заробити. Хіба це кривда?

Галина мовчала. Потім відвернулась. Показала, що з сестрою не хоче мати справи.

Марія йшла додому і плакала, бо не розуміла, за що на неї так образилася сестра.

А як ви вважаєте, яка з двох сестер не права?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.