— Ти мій рідний брат і ти повинен мені допомогти! — почула я роздратований голос Оленки у слухавці, хоча телефон тримав мій чоловік Юрій.

Була неділя, дев’ята вечора. Ми тільки-но вклали нашу Єву спати. Я мріяла про тишу, про чашку теплого чаю і про те, щоб Юрій хоча б годину не дивився в екран свого смартфона. Але цей вигук сестри, що прорвався крізь динамік, перекреслив плани на вечір.

— Оленко, що сталося? Вже пізно, — втомлено відповів Юрій.

— Що сталося? Мамі погано! У неї тиск, а вдома навіть хліба немає! Ти там сидиш у своїй затишній квартирі, а ми тут на іншому кінці світу виживаємо! Тобі що, важко приїхати?

Юрій глянув на мене винуватим поглядом. Я лише мовчки відвернулася до вікна. Це повторювалося щодня. Півроку нашого сімейного життя перетворилися на нескінченний марафон «рятування мами й сестри».

Ми з Юрієм побралися з великої любові. Оселилися в моїй невеликій, але затишній квартирі на околиці міста, яку мені колись залишили батьки. Я сама робила там ремонт, підбирала кожну фіранку, кожну вазочку. Це було наше гніздечко. Але ідилія тривала рівно тиждень після весілля.

Потім почалися ці дзвінки. Спочатку плаксиві, потім вимогливі. Галина Петрівна, моя свекруха, виявилася майстром маніпуляцій.

— Юрочко, синку, ви так далеко живете, — бідкалася вона щовечора. — Поки до вас доберешся — дві години на автобусах, з пересадками. Я ж онуку майже не бачу. Стара я вже для таких подорожей. Якби ви були ближче, я б і по господарству допомогла, і з малою посиділа.

Я слухала це, готуючи вечерю, і відчувала, як усередині закипає роздратування. Ми жили в гарному районі, поруч парк, садочок. У свекрухи була велика квартира в іншому кінці міста, де вона прожила сорок років з батьком Юрія. Чого їй не вистачало?

Якось увечері Юрій підійшов до мене, коли я мила посуд. Він ніжно обійняв мене за талію, але я відчула напругу в його руках.

— Ась, знаєш, я тут подумав… Мама пропонує продати її квартиру і купити щось зовсім поруч із нами. У нашому будинку чи сусідньому.

Я випустила тарілку з рук. Добре, що вона не розбилася.

— Юра, ти серйозно? Вона ж там кожне дерево знає. Там її подруги, її пам’ять про батька. Ти впевнений, що вона цього справді хоче?

— Вона сама наполягає! Каже, що хоче бачити, як росте Єва. І нам спокійніше буде. Уявляєш, вона зможе забігти на півгодини, погуляти з малою, а ми з тобою хоч у кіно виберемося.

Я довго пручалася. Але щоденне ниття свекрухи і винуватий вигляд чоловіка зробили своє. Я здалася.

— Ну, гаразд, — зітхнула я. — Нехай переїжджає. Може, справді стане легше.

Як же я помилялася. Це рішення стало початком мого персонального пекла.

Процес продажу та купівлі затягнувся майже на рік. І цей рік я запам’ятаю назавжди. Юрій перестав належати сім’ї. Він став особистим водієм, юристом і психологом своєї матері.

Щовечора після роботи він мчав не до нас, а до неї — дивитися чергову квартиру.

— Ася, люба, я затримаюся, — чувся його голос у телефоні, а на задньому фоні Галина Петрівна вже командувала: — Юра, подивися на ці стіни! Тут точно грибок! А цей під’їзд? Тут пахне сирістю!

Я залишалася одна. Єва росла, почала повзати, сказала перше «агу», а Юрія не було поруч. Дні зливалися в сіру масу. Прогулянка з візком у парку, де я заздрісно дивилася на повні сім’ї. Приготування обіду, який Юрій їв уже холодним, повернувшись втомленим і роздратованим.

— Ну як? — запитувала я, намагаючись зберегти залишки терпіння.

— Не знаю, Ась. Все не те. То балкон малий, то сусіди підозрілі. Я вже весь район напам’ять знаю, а їй не вгодиш.

Я мовчала. Але образа всередині росла, як дріжджове тісто. Мій чоловік, батько моєї дитини, витрачав найкращий час на примхи жінки, яка просто не хотіла відпускати свого сина.

У рідкісні вільні хвилини Юрій намагався нас примирити.

— Ась, давай запросимо маму в неділю? Вона так скучила.

— Юра, я не хочу. Вона знову почне розповідати про свої хвороби і вчити мене, як пеленати дитину.

— Ну вона ж добра, вона просто хоче як краще. Вона самотня, зрозумій.

Самотність Галини Петрівни була дуже гучною і нав’язливою. Коли вона нарешті переступила поріг нашої квартири як гостя, вона за п’ять хвилин виставила мені оцінку як господині.

— Асю, а чому у вас на підвіконні пил? — запитувала вона, проводячи пальцем. — І ці пелюшки… Ти їх що, не прасуєш з двох сторін? Треба тільки так, інакше у дитини буде подразнення. Моя Ліда, подруга, теж так не робила, то дитина місяць у лікарні лежала. Така вона, та Ліда, стерво ще те, але дитину шкода.

Потім вона переходила до своїх жіночих болячок, описуючи подробиці, які я зовсім не хотіла знати за обідом. І на завершення — довга лекція про те, які всі навколо погані, і тільки вона знає правду життя.

Нарешті диво сталося. Квартира була куплена у нашому ж районі, за дві зупинки від нас. Я наївно зітхнула з полегшенням. Думала: все, тепер вона поруч, Юрій не буде їздити через усе місто, і в нас нарешті почнеться нормальне сімейне життя.

Другий акт: Нескінченний ремонт
Але щойно ми відсвяткували новосілля, почалася «друга серія» — Ремонт.

— Юрочко, — плакалася свекруха, стоячи посеред порожньої хрущовки. — Тут же все треба міняти! Проводка стара, сантехніка тече, підлога скрипить так, що я спати не зможу. Ти ж у мене майстер на всі руки. Допоможи мамі, бо мене ці будівельники обкрадуть, обдурять, а я ж нічого не розумію!

І Юрій знову зник. Тепер він пропадав не на переглядах, а в будівельних магазинах і на квартирі мами. Він поєднував основну роботу з роллю виконроба.

Пам’ятаю ту суботу. Ми нарешті зібралися до парку. Єва була в новому рожевому комбінезоні, я вперше за довгий час зробила макіяж. Ми вже стояли в коридорі, коли задзвонив телефон.

— Юра, біда! — закричала Галина Петрівна. — Прийшов сантехнік, такий хам! Вимагає гроші наперед, очі бігають, я боюсь йому двері відчиняти! Приїдь негайно, бо в мене серце вискочить!

— Мамо, у нас плани з Асею, ми вже виходимо.

— Плани?! — голос свекрухи став верескливим. — А в мене тут чужа людина в хаті, я нервовий зрив зараз отримаю! Тобі що, жінка і гульки дорожчі за матір? Єву ви ще встигнете вигуляти, а в мене тут аварія!

Юрій подивився на мене. У його очах я побачила не рішучість, а втому і звичну покірність.

— Гаразд, мамо, я виїжджаю, — тихо сказав він.

Я стояла з дитиною на руках. Усередині щось обірвалося.

— Знову? — запитала я байдужим голосом. — Знову вона важливіша за нас?

— Асю, ну ти ж чула… Там чоловік чужий, вона боїться. Я швидко, розберуся і повернуся.

— Ти ніколи не повертаєшся вчасно, Юра. Ти живеш на дві родини, і ми в цій черзі завжди другі. Єва росте без батька, хоча ти живеш у сусідній кімнаті. Вона днями сказала «тато», дивлячись на телевізор, бо тебе вдома немає!

— Я це все роблю для нас! Щоб вона швидше переїхала, щоб не нила! — вибухнув він.

— А толку?! Ти став додатком до своєї матері. Коли вона була далеко, ми хоча б іноді були разом. Тепер вона поруч, і вона просто не дає нам дихати!

Юрій нічого не відповів. Він схопив куртку і вискочив з квартири. Я чула, як гупнули вхідні двері. Це був звук моєї зруйнованої надії.

Весь день я просиділа вдома. Роздягла Єву, яка плакала, бо хотіла на вулицю. Готувала вечерю, яку ніхто не їв. Юрій повернувся о дванадцятій ночі. Він не хотів мене будити, тому ліг у вітальні.

Я вийшла в коридор. У темряві він перечепився об сумки, які я виставила посеред кімнати.

— Це що таке? — здивовано запитав він, увімкнувши світло.

— Це твої речі, Юра.

Наступного ранку я встала раніше. Ми зустрілися на кухні. Він виглядав жахливо, але мені вже не було його шкода.

— Юра, я хочу, щоб ти сьогодні ж поїхав до мами. Живи там. Роби ремонт, спілкуйся з Оленкою, рятуй світ. Мені не потрібен чоловік, який не може вибрати власну сім’ю.

— Через таку нісенітницю ти руйнуєш родину? — насупився він.

— Родина вже зруйнована. Ти сам її зруйнував кожного разу, коли клав слухавку і йшов від нас до неї.

— Ти ж сама погодилася на її переїзд!

— Я не знала, що купую квиток у пекло. Якби я знала, я б зробила все, щоб вона залишилася там, де була.

Юрій почав збирати сумки. Він бурчав щось про мою невдячність, про те, що я не розумію сімейних цінностей.

— Я піду, — сказав він на порозі. — Але ти ще пошкодуєш. Коли тобі знадобиться допомога, не дзвони.

— Ти й так ніколи не допомагав, коли було треба, — відрізала я.

Двері зачинилися. Вперше за довгий час у квартирі стало легко дихати.

Минуло кілька тижнів. Юрій не дзвонив. Він оселився у мами, і, як я дізналася від спільних знайомих, Галина Петрівна була неймовірно щаслива. Вона нарешті отримала те, чого хотіла — сина в повне розпорядження.

Я подала на розлучення. У суді ми зустрілися лише раз. Він навіть не глянув на Єву, яку я тримала на руках. Просто підписав папери і пішов.

Коли я виходила з будівлі суду, я відчула дивне полегшення. Так, я залишилася сама з дитиною. Так, мені буде важко фінансово, хоча на аліменти я подала. Але тепер у моєму домі немає місця чужим маніпуляціям і вічному відчуттю провини.

Іноді я думаю: а якби я тоді не погодилася? Якби я поставила ультиматум раніше? Можливо, ми б досі були разом. Але потім я згадую голос у слухавці: «Ти мій рідний брат і ти повинен…» і розумію: такі люди не змінюються. Вони просто шукають нові способи, як затягнути вас у свій вир.

Минув рік. Я навчилася справлятися сама. Знайшла віддалену роботу, Єва пішла в садок. Я розквітла, почала знову цікавитися світом. І от одного разу я зустріла Юрія в супермаркеті.

Він виглядав погано. Постарів, очі згасли, плечі опустилися. Він стояв біля полиці з господарськими товарами і розгублено вибирав якийсь кран.

— Привіт, Асю, — тихо сказав він.

— Привіт. Як життя?

— Та як… Ремонт у мами так і не закінчився. Тепер вона каже, що треба переклеїти шпалери в коридорі, бо ці «несуть негативну енергію». Оленка вийшла заміж, але живе з нами, бо її чоловік теж «не такий», як мама хотіла.

Я дивилася на нього і відчувала лише легкий сум. Він міг би зараз гуляти зі мною і Євою, міг би планувати нашу відпустку. Натомість він обирав колір шпалер, щоб догодити жінці, яку неможливо задовольнити.

— А як Єва? — запитав він.

— Вона в порядку. Скоро день народження. Але ми вже маємо плани.

— Ясно…

Він хотів щось ще сказати, але завібрував телефон. Він глянув на екран і скривився.

— Мама. Мені треба йти. Вона там знайшла якусь знижку на плитку…

Він розвернувся і пішов, майже побіг. Його постать зникала між рядами стелажів, і я зрозуміла: він ніколи не вибереться з того лабіринту.

Я вийшла на вулицю. Світило сонце, у парку біля нашого будинку грали діти. Я вдихнула на повні груди.

Зараз ми з Євою часто гуляємо там. Вона вже бігає, сміється. І я точно знаю: коли вона виросте, я ніколи не скажу їй: «Ти моя донька і ти мені винна». Бо справжня любов — це вміння відпускати, а не тримати на короткому повідку.

Життя продовжується. Моя квартира знову стала моєю фортецею. Затишною, тихою і тільки нашою. Без вечірніх дзвінків о дев’ятій і без вічного ремонту в чужому житті.

А Юрій? Кажуть, він досі робить ремонт. Бо у Галини Петрівни тепер нова ідея — треба поміняти плитку у ванній, бо ця «якась не така». Що ж, кожному своє. Хтось будує стіни, а хтось — щастя. Я свій вибір зробила.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.