fbpx
Життєві історії
Юля покликала Ірину в парк, щоб повідомити, що давно любить її чоловіка і він її теж. Сергій вперто скидав дзвінки від дружини, але в повідомленні написав, що все це правда. Хто б міг подумати, що її зрадять двоє найближчих людей – чоловік і її найближча подруга. Та й коли вони встигли і чому досі вона цього не помічала

Ніколи ще Ірина не відчувала такого розпачу. Хто б міг подумати, що її зрадять двоє найближчих людей – чоловік і її подруга Юля. Та й коли вони встигли і чому досі вона цього не помічала.

Осінь тихо плакала дощем, опускаючи додолу останнє жовтогаряче листя. Воно шурхотіло під ногами, залишаючи на серці сум і щем, наче сповіщало, що так недалеко до зими. За матеріалами.

Дивним холодом і пусткою війнуло у її душі. Ніщо не втішало цю жінку, хоча ще якихось півгодини тому була переконана, що знає, що таке справжнє щастя. У них з чоловіком підростав синочок і, здавалось, жили душа в душу. Однак, як виявилось, щастя було таким захмарним і далеким, що розтануло вмить, наче сніг на сонці.

Ірина зібрала в букет багряне кленове листя і, присівши на лавочці у самотньому парку, в безсиллі почала плакати. Їй стало моторошно від щойно почутого «одкровення» подруги. Та сказала, що давно любить її чоловіка і він теж до неї небайдужий. Розум і здоровий глузд відмовлявся у це вірити, підказував не панікувати раніше часу, вияснити все у розмові з чоловіком.

Не могла до вечора, вирішила тієї ж миті зателефонувати йому. Однак Сергій вперто «скидав» її дзвінки. Тоді Іра написала йому смс-повідомлення: «Це правда, що у тебе роман з Юлею?» Відповідь, яка не забарилася, підкосила її ноги. У голові запаморочилося і зашуміло у вухах, коли прочитала скупе чоловікове «Так».

Зібравшись із силами, Іра підвелася з лавки і попрямувала додому. Склала у сумку свої та дитячі речі. Дорогою зайшла у дитсадок за сином. Забравши малого, вирушила на автовокзал. За якихось півгодини вони вже сиділи у теплому, комфортабельному автобусі, що мав їх відвезти на Ірину маленьку батьківщину, в село, де народилася, зростала і навчалася.

Спрямувавши погляд у далечінь, Ірина не могла стриматися. Маленький Дмитрик, ніжно обнявши маму, теплими маленькими рученятами витирав її сльози і шепотів на вушко: «Мамусю, заспокойся. Я так сильно тебе люблю!»

Автобус набирав розгону, подекуди пригальмовуючи на ямковій дорозі, розгойдуючи втомлених після робочого тижня, пасажирів. На останній перед її селом зупинці до салону автобуса зайшов Іван. Провівши очима по пасажирах, його зір вловив постать, яку, мабуть, і в темряві не сплутає ні з ким. До цієї жінки, у його серці ще досі не погасло полум’я кохання.

Іру збентежила поява Івана. Після того випадку вона часто картала себе і навіть не раз шкодувала, що не дочекалася його із служби в армії. Іван, стриманий, уважний, відрізнявся від веселого Сергія, який завжди був душею будь-якої компанії. Мабуть, своєю безтурботністю і веселою вдачею Сергій і полонив Ірину.

Ще ніколи і ні перед ким Іра не відчувала такої провини. І особливо тепер, побачивши Івана, вона подумки переконувала себе, що так їй треба, вона заслужила на зраду, адже колись зрадила своє перше, справжнє кохання.

Коли автобус під’їхав до кінцевої зупинки, Іван не поспішав виходити. Він чекав на цю жінку, щоб бодай разом пройтись знайомими вулицями, разом помовчати, як колись. Побачивши її, досі таку красиву і жадану, він забув про всі образи, не помічаючи навколо нікого. Іра була його всесвітом.

Розпач і сум в її очах він не міг не помітити, бо завжди умів читати її думки, відчувати її настрій. Як? Сам не міг цього пояснити.

Іра хотіла йому щось сказати, не знаючи, з чого почати. Іван взяв її холодну долоню у свою теплу руку, закинув на плече дорожню сумку, підморгнув до маленького хлопчика, який не відпускав іншу мамину руку…

А може доля не випадково все так влаштувала… Кому судилося бути разом – від долі не втечуть.

Оля Гладчук-Попадюк.

Фото ілюстративне – pinterest.

facebook