fbpx
Життєві історії
Їхати на дачу Вероніка Петрівна спочатку не хотіла. Але ситуація вдома ставала такою, що жінка навіть була рада, що колись син купив цю дачну ділянку

Вероніка Петрівна спочатку не хотіла їхати на дачу. Далеко надто від міста. Раптом щось знадобиться, а син хіба поїде в таку далечінь зайвий раз. Але ситуація вдома ставала такою, що Вероніка Петрівна навіть була рада, що колись син купив цю занедбану дачну ділянку. Трохи упорядкував, розкопав місце під грядки, поправив паркан. А будинок спочатку був, хоч і маленький, але міцний і теплий.

Перші роки, влітку, син з невісткою залишали на дачі разом з Веронікою Петрівною онука, свого сина Артема. Хлопчикові подобалося грати цілими днями на вулиці, будувати курені з гілок, збирати суницю на сонячних галявинах. Та й у сусідів, що жили в селищі ціле літо, була машина. У разі необхідності сусід не відмовлявся підкинути в місто або привезти необхідні продукти і речі.

Але минулого літа сусіди дачу чомусь закинули, а внук підріс і вже не хотів бути на дачі, де немає інтернету. Будиночок знаходився майже на самому краю дачних ділянок, які через віддаленого розташування багато власників покидали. Тому інших сусідів поруч не було. Або приїжджали дуже рідко.

Вероніка Петрівна, може, і сама б не поїхала в цьому році, але після того, як вона продала свою квартиру, щоб син міг розширити житлоплощу, і переїхала до нього, життя і зовсім не стало. Невістці її присутність дуже не подобалася. Вероніка Петрівна це розуміла, але змінити вже нічого не могла.

Тому з настанням теплих днів син Олександр відвозив її на дачу, залишав запас продуктів і періодично його поповнював. Вероніка Петрівна садила огірочки, помідори, перчики і гарбуз, яку дуже любила. На деревах встигали яблука і груші. Іноді, звичайно, їй хотілося свіжого чорного хліба, але син привозив його рідко. А тому вона пристосувалася піч невеликі булочки прямо на старій чавунній сковороді, і проблема з хлібом була вирішена.

Цього разу Олександр давно не приїжджав. Продукти закінчувалися. Та й в будиночку ночами ставало холоднувато. Вчора вона знову зателефонувала синові, але телефон у того був вимкнений, а невістка слухавку не брала.

Добре, що у Вероніки Петрівни був справжній друг – ще на початку літа до її ділянки прийшов собака, кілька днів пожив у неї, та так і залишився. Вона назвала його Барсіком і ділила з ним останній кусочок хліба.

Син не відповідав на дзвінки і сам теж не телефонував. Вероніка Петрівна знайшла в телефоні номер далекої родички і подзвонила. Не вдаючись в подробиці, які не привчена виносити сміття з хати, вона лише попросила дізнатися, чи все в порядку у дітей. І дізналася, що син з родиною полетів відпочивати за кордон на 14 днів.

Через тиждень Олександр все ж передзвонив. Картав маму, що вона дзвонить без діла, а за кордоном зв’язок дорогий. Запитав неохоче, коли приїжджати забирати її з дачі. Почувши про собаку, сказав, що про те, щоб забирати її до себе, і мови не може бути.

Вероніка Петрівна здивувалася, і ніяк не могла зрозуміти, коли її хороший і добрий Сашко встиг стати таким. Вероніка пригорнула до себе песика і лягла спати, вирішивши завтра піти до далеких дачних будинків, подивитися, чи немає кого, хто б міг допомогти їм з Барсіком дістатися до міста. Правда, куди діватися їм в місті, вона теж поки не знала.

Вранці, почувши за вікном звук мотора, Вероніка Петрівна вийшла на ганок. Напевно, Саша все зрозумів і приїхав. Але машина була незнайома: велика, чорна і дуже красива. Зупинилася перед хвірткою. Дверцята відчинилися, і високий молодий чоловік, посміхнувшись, привітав Вероніку Петрівну.

– Вітаю! Скажіть будь ласка, а Ви давно тут знаходитеся?

– Так ось, з початку літа живу.

– Тоді у мене до Вас питання, Ви випадково не бачили…

Договорити він не встиг. Барсік, який до цього смирно сидів в будинку, несподівано зацарапав лапками двері і почав подавати голос. Здивована жінка потягнула за ручку. Собака радісно побіг назустріч незнайомцеві і безперервно захоплено гавкав.

– Барон! Хороший ти мій!

Не випускаючи з рук собаку, чоловік звернувся до Вероніки Петрівни. Чоловіка звали Анатолієм, він розповів, що Барон пропав ще на початку літа. Будинок у них знаходиться досить далеко звідси. І відтоді  собаку вони не бачили.

– Розумієте, коли не стало моєї дружини, я купив Барона для дочки, для Насті. Вона дуже до нього прив’язана. Ми шукали його як тільки могли. Я давав оголошення про винагороду, і якщо чесно, думав, що вже ніколи не знайду. Але Настя дуже за ним сумує і я вирішив об’їхати все в окрузі ще раз. І от не дарма. Як він міг опинитися тут?

– Не знаю, – відповіла з сумом Вероніка Петрівна, яка розуміла, що незабаром від неї заберуть єдину радість.

Анатолій уважно подивився в згаслі очі співрозмовниці.

– А тепер, Вероніка Петрівна, розкажіть Ви про себе. Бачу, у Вас теж не все гаразд.

Чоловік дивився так співчутливо, що вона не помітила, як слово за слово розповіла молодій людині про свій смуток.

– Ви, Анатолій, не звертайте уваги. Це добре, що у Барсіка господар знайшовся. Мені й самій там місця немає, не те, що й з ним. Так що все добре.

Чоловік задумався. Вийшов на ганок, комусь телефонував.

– Ось що, Вероніка Петрівна, багато у Вас речей?

– Та яке багато. Я зараз швиденько зберу, якщо Ви мене до міста довезе.

– Довезу. Тільки не до міста. У мене до вас інша пропозиція. Чи не погодитеся, Вероніка Петрівна, у мене пожити? Насті турбота потрібна не тільки батькова, а бабусь, на жаль, у нас немає. Я Вам дуже буду вдячний, якщо ви доньці бабусею стати спробуєте. І Барон Вас полюбив вже. Якщо погодитеся, оформимо Вас нянею. І зарплату буду платити, все як годиться. Ну як? Ви нам Барона зберегти допомогли. Може і з іншим виручите?

Вероніка Петрівна згадала слова сина, незадоволене обличчя невістки, байдужість онука і нерішуче кивнула. Цілком можливо, що у чужих людей їй буде краще, ніж з рідним сином.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page