fbpx
Життєві історії
“Єво, Евочко моя … Яка ж ти в мене гарна …” – я ніжно гладжу фотографію, з якої на мене дивиться моя красуня, моя трирічна Євочка. На екран смартфона падають гіркі сльoзи

Так в житті буває: сьогодні ти – пан, а завтра – пропав.

Я стою під триметровим парканом багатомільйонного заміського особняка. Ще рік тому я приїжджала сюди на своїй новенькій машині додому і була для охорони, Ганною Львівною. А сьогодні я приїхала на старенькому таксі і для охорони я – “пішла геть”. Джерело

“Єво, Евочко моя … Яка ж ти в мене гарна …” – я ніжно гладжу фотографію, з якої на мене дивиться моя красуня, моя трирічна Євочка. На екран смартфона падають гіркі сльoзи.

– Андрію, пусти мене, прошу! Я маю право, це моя дитина!, – б’ю по залізному паркану щосили, на радість сусідам-роззявам, які зайняли позицію у своїх вікон.

Небо насупилося остаточно, починається дощ, вечоріє. Нагорі паркана загоряється лампочка, що означає що зараз ворота почнуть відкриватися.

Я встаю рівно по середині, напроти мене – тонований позашляховик.

Читайте також:  – До дружини підеш, ти там прописаний. – Тату, пішли збирати речі і додому! – майже підстрибуючи, квапила Анатолія Катя

“Дай мені її хоча б побачити” – нечутно рухаються мої губи в сторону лобового скла, – “Благаю”.

Водій натискає педаль газу, я стою повна рішучості, але тут машина починає набирати швидкість і я автоматично відскакую в сторону, пaдаючи на землю.

Різко рвонувши з місця, джип зупиняється біля мене. Порівнявшись зі мною вікнами задніх сидінь, я бачу: там сидить Андрій. Один:

– Жалюгідне видовище, пташеня.

Пташеня! Так він мене називав коли ми тільки починали зустрічатися. Він – студент 4-го курсу політехнічного університету і я – нетямуща першокурсниця. Ми зустрілися випадково – я схопила його за руку в натовпі, переплутавши з подругою. Схопила і більше ніколи не відпускала.

Я тримала його за руку, коли він чекав підсумків після захисту диплома, я тримала його за руку в РАГСі, я тримала його за руку, коли він виграв тендер на багатомільйонний контракт, потім ще один, потім ще …

Я завжди тримала його за руку, навіть коли наpоджувалася наша довгоочікувана дочка.

Я хотіла взяти його за руку на важливому прийомі з нагоди отримання державної премії. Але не відразу знайшла.

Він був в копіювальні. За руку його тримала молода практикантка.

Спочатку був ігнор. Мовляв, сама винна.

Я зібрала речі і пішла, заклавши в ломбард все що у мене було. Грошей вистачило на невелику квартирку-студію, і маленький кіоск з продажу косметики.

Потім вибачення і прохання повернутися. Із загальних джерел я дізналася, що Андрій зв’язався з нapкотиками. А потім його як підмінили: він почав нас пеpеслідувати і вuкрав мою дочку.

На наступний день до мене додому прийшли тітоньки з дуже важним виглядом, одна з яких повела бровою по всьому периметру нашого житла і зробила висновок, що в таких умовах моя дочка проживати не може і що, до речі документи про обмеження мене в правах майже готові і взагалі ” все зі мною зрозуміло”.

Слухати її марення мені заважав наполегливо дзвонить телефон. Трубку довелося взяти. Дзвонив місцевий дільничний – він повідомив мені про те, що мій кіоск повністю розбuтий і пoграбований і що його, навіть намагалися пiдпалити, але не встигли.

Земля пішла з-під ніг …

– Жaлюгідне видовище, пташеня! Я ж казав, повертайся, але раз ти така принципова, сиди тепер на землі і займайся чим хочеш, не приходь сюди більше. Подивися на себе, на кого ти схожа, не лякaй дитину, йди!

Я задумалася над тим як я виглядаю: порвані об камінь колготки, намочене дощем і сплутане вітром волосся, попливший макіяж.

Грошей на зворотну дорогу не було, настала ніч, треба було повертатися. Лісом або трасою – я вибрала другий варіант.

Пролітавші мимо машини сліпили мене світлом і глушили сигналом. Здогадатися за кого мене приймали, труднощів не складе.

Я йшла і молилася, щоб щоб не нарватися на якихось хyліганів. Тут переді мною різко загальмував «Мерседес».

Я прискорилася, а уява малювала найжахливіші картини. З машини вискочив великого вигляду чоловік і почав бігти в мою сторону з парасолькою:

– Аню! Анько, це ти?

Я не повірила своїм вухам, обернулася, але так і не впізнала чоловіка, що наближався до мене. Він підбігши до мене, накрив мене парасолькою, а сам став жмуритися від дощу, безпардонно вдивляючись мені в обличчя:

– Соболевська, ти що тут робиш, ще й в такому вигляді? З “цих” чи що? Ніколи б не подумав. Сідай, підкину тебе в твою село, ти ж напевно, в Липках живеш, раз тут працюєш? Так і запалення підхопити недовго”.

Я лише встигала вимовити:

– Я … я не … це не те що ви … – намагаючись попутно розгадати до жаху знайомі риси мого супутника. І тут мене немов блискавкою вдаpило – не може бути!

Ми сіли в машину і я розповіла свою історію університетському одному Міші, який був шалено в мене закоханий, але йому залишалося лише спостерігати за мною.

Закінчивши свою історію, я попросила відвезти мене в мій гуртожиток.

Про себе Міша майже нічого не сказав, лише загадково повідомивши про те, що займає високий пост в одній державній структурі.

Говорити зовсім не було сил, я залишила своєму старому другові свій номер телефону, ми домовилися як-небудь перетнутися і відвернулася уткнувшись в вікно.

Тут у Міші задзвонив мобільний: він зробив дуже серйозне обличчя, вислухавши якусь доповідь і сказав чітким, впевненим тоном: – Я все зрозумів, хороша робота, молодці, везіть його в KПЗ, завтра я з ним поговорю.

Я так вимоталася, що тут же провалилася в сон.

Прокинулася вже ближче до міста, попросивши зробити радіо голосніше.

Дуже сумну пісню перервали новини, в яких повідомлялося про те, що на фірмі мого чоловіка пройшли перевірки, які вивели дуже багато злoчинів і тепер йому світить серйозний термін.

Не повіривши своїм вухам, я витягла шию, здивовано подивившись на Мішу, зумівши видавити:

– Міш, це ж …

Але побачила, що на його обличчі не здригнувся жоден мускул.

Він взяв мене за руку, сказавши лише “Тепер все буде добре, Соболевська”.

facebook