Євген завжди мав особливий хист до роботи з металом та камінням. У його руках грубий шматок срібла перетворювався на витончену пелюстку, а тьмяний камінець починав грати всіма барвами веселки. Його невелика ювелірна майстерня, розташована в затишному підвальчику, була відома на все містечко. Люди знали: якщо треба полагодити старовинну родинну реліквію або замовити щось особливе для душі — це тільки до Євгена.
Проте, попри «золоті руки» та повагу від людей, у душі чоловіка жила тиха, щемлива порожнеча. Євген дуже любив дітей. Своїх доля йому не подарувала. Він одружився рано, по великій любові, але вже за кілька років подружнього життя з’ясувалося, що стати батьком йому не судилося. Дружина, для якої материнство було сенсом життя, не змогла з цим змиритися. Їхній шлюб дав тріщину, і врешті вона пішла до іншого. Невдовзі Євген дізнався, що в неї народився син, а потім і донечка.
Він не тримав зла. Просто зачинився у своїй мушлі. Євген більше не намагався створити сім’ю. Йому здавалося, що жодна жінка не захоче пов’язати долю з чоловіком, який не може дати продовження роду. Кілька побачень, на які його витягували друзі, закінчувалися нічим — він почувався ніяково і швидко повертався до своїх інструментів.
Одного вечора, сидячи в майстерні під світлом яскравої лампи, Євген подумав: «Якщо я не можу стати батьком для однієї дитини, можливо, я можу стати корисним для багатьох?»
Він вирішив діяти. Неподалік від майстерні він орендував невелике світле приміщення. Зробив там ремонт, поставив міцні дерев’яні верстаки, закупив інструменти й відкрив безкоштовний гурток «Маленький майстер».
Спочатку люди ставилися до цієї затії з пересторогою. «Безкоштовно? У наш час?» — дивувалися сусіди. Але невдовзі дітвора заповнила всі вільні місця. Євген навчав їх усього: як правильно тримати лобзик, як випалювати візерунки на дереві, як шліфувати поверхні. Іноді він навіть дозволяв старшим хлопцям подивитися, як працюють із металом, пояснюючи фізику та красу цього процесу.
Для Євгена ці години були найщасливішими. Йому було набагато приємніше спостерігати, як очі хлопчика спалахують гордістю за рівно відпиляну дощечку, ніж сидіти з колишніми однокласниками в гаражах.
Одного разу до нього заглянув давній приятель. Той якраз повертався з ринку і, побачивши Євгена через вікно, вирішив зайти. — Слухай, Жека, — почав приятель, розглядаючи дитячі поробки на полицях. — Я все ніяк не втямлю. Тобі ж за це ніхто й ламаного гроша не платить! Навпаки — ти сам оренду тягнеш, світло, матеріали… У чому прикол? Навіщо воно тобі?
Євген лише лагідно посміхнувся, відкладаючи вбік напилок. — А в чому взагалі сенс, Сергію? Я заробляю в майстерні достатньо. На що мені ті гроші тратити? Сім’ї немає, дітей теж. Хтось купує дорогі іграшки для дорослих, хтось у закладах усе залишає. А мені це не в радість.
— Ну, купив би собі машину солідну, — не вгавав приятель. — Їздив би як людина. — Навіщо? На роботу я йду п’ять хвилин через парк. До гуртка — ще три. Моя стара машина цілком справляється, коли треба на риболовлю чи за грибами в ліс з’їздити. Більшого мені не треба.
— Та міг би квартиру більшу взяти, у престижному районі… — І жити в тих пустих стінах самому? — Євген похитав головою. — Розумієш, Сергію, тут я бачу результат. Більшість цих малих — із простих сімей, де батьки кожну копійку рахують. Вони не мають грошей на дорогі секції чи приватні школи. Якби не цей гурток, вони б цілими днями в телефонах сиділи або просто вулицями блукали. А так — вони відчувають себе творцями. Ти б бачив, як вони несуть додому поличку для взуття, яку самі збили! Або як приносять мамі поламану брошку і кажуть: «Я сам полагодив!». Це дає їм віру в себе. А мені — відчуття, що я живу не дарма.
Приятель лише знизав плечима. Для нього, людини прагматичної, це все одно здавалося дивним дивацтвом. Але Євгену було байдуже. Він знайшов свій шлях.
Групи були переповнені, і зазвичай Євген мав чергу на кілька місяців наперед. Він займався з дітьми у вівторок та суботу. Але якось у суботній групі звільнилося місце — одна сім’я переїхала в інший район. Євген дав оголошення в місцевій інтернет-спільноті.
Відповідь прийшла майже миттєво. Написала жінка на ім’я Олена. Вона дуже просила прийняти її сина, хоча йому щойно виповнилося п’ять років (зазвичай Євген брав дітей з шести-семи). Олена пояснила ситуацію: вона виховує дитину сама, а щосуботи мусить їздити на інший край передмістя, щоб допомогти своїй мамі. Старенька нещодавно перенесла складну хворобу і потребувала догляду — приготувати їжу на тиждень, прибрати в хаті, привезти ліки. Брати з собою маленького Лесика щоразу було дуже важко для обох.
Євген відчув у її повідомленні таку втому та щирість, що не зміг відмовити. — Добре, приводьте Лесика. Подивимося, як він впорається.
Першої суботи прийшла Олена. Вона виглядала блідою, з темними колами під очима, але її посмішка була неймовірно теплою. Лесик виявився маленьким копією мами — великі допитливі очі та серйозний, не за роками погляд.
— Ви не хвилюйтеся, він слухняний, — ніяково сказала Олена. — Я встигну все зробити у мами якраз за ці три години й відразу за ним забіжу.
Лесик швидко влився в колектив. Попри вік, він мав напрочуд цупкі пальці й велике терпіння. Поки старші хлопці змагалися в силі, Лесик міг пів години старанно зачищати шматочок дерева наждачним папером, доки той не ставав гладеньким, як шовк.
Він дуже прив’язався до Євгена. Поки інші діти галасували на перерві, Лесик підходив до майстра і розповідав про свої маленькі справи: про те, як у садку йому дали дві порції запіканки, або як мама вчора читала йому казку про козаків.
Від хлопчика Євген дізнався про їхнє життя. Тато в них «десь є», але ніколи не приходить. Мама працює в дві зміни, тому з садка Лесика часто забирають останнім, коли в вікнах уже темно. Хлопчик розповідав про це без образи, просто як факт, але Євгену щоразу стискалося серце.
Одного суботнього вечора заняття добігало кінця. Батьки по черзі забирали своїх майстрів, розходячись по домівках. Минуло десять хвилин, двадцять… Олени не було. Євген уже збирався шукати її номер, як телефон задзвонив сам.
В Олениному голосі була паніка і сльози. — Євгене… Вибачте мені… Я так поспішала на маршрутку, послизнулася на льоду… Зараз я в травмпункті, кажуть — складний перелом, накладають гіпс. Я зараз спробую знайти когось із сусідок, щоб за Лесиком забігли… Боже, як мені незручно перед вами…
— Олено, заспокойтеся, — твердо перебив її Євген. — Нікого не шукайте. Я побуду з Лесиком стільки, скільки треба. Більше того — ми з ним зараз зачинимо майстерню і приїдемо за вами до лікарні. У мене є машина, заберемо вас і завеземо додому.
Лесик, почувши, що вони поїдуть рятувати маму на машині «дяді Жені», був у захваті. Він почувався справжнім героєм.
Коли вони приїхали до лікарні, Євген побачив Олену на лавці — тендітну, розгублену, з важким білим гіпсом на нозі. Він допоміг їй дійти до авто, дбайливо влаштував на задньому сидінні, а потім підняв на поверх до самої квартири.
— Мам, я так їсти хочу! — протягнув Лесик, щойно вони переступили поріг. — Зараз, сонечко… — Олена спробувала спертися на милицю. — Я тільки трохи перепочину і щось вигадаю…
— Та куди ви підете на кухню? — похитав головою Євген. — Сидіть, я сам усе зроблю. У мене теж був такий випадок, я знаю, як воно. Лесику, допоможеш мені знайти каструлі?
Вони разом приготували просту вечерю. Квартира наповнилася запахом смаженої картоплі та домашнього затишку. Олена без упину дякувала, червоніючи від ніяковості. Євген лише відмахувався.
Коли прийшов час іти, він взяв з жінки обіцянку, що вона зателефонує, якщо їй щось знадобиться. Вже на порозі Лесик раптом смикнув Євгена за край куртки. — Що таке, козаче? — Євген присів перед хлопчиком. — Дядю Жень… А будьте моїм татом?
У передпокої запала оглушлива тиша. Олена зблідла, а потім густо почервоніла. — Лесику! — вигукнула вона. — Вибачте, Євгене, він не знає, що каже… просто…
Євген відчув, як десь глибоко в грудях щось обірвалося. Це просте дитяче питання торкнулося тієї самої порожнечі, яку він намагався заповнити все життя. — Та нічого, Олено, все добре, — він лагідно посміхнувся дитині й погладив його по голові. — Лесику, у кожного хлопчика десь є тато. Але я можу бути твоїм найкращим другом. Домовилися?
Хлопчик кивнув, але в його очах залишився сум, який Євген не міг забути весь наступний день.
Наступного вечора Євген не витримав. Він заїхав до магазину, купив повні пакети продуктів, фруктів та солодощів. — Я просто завіз трохи запасів, щоб ви не стрибали на одній нозі до магазину, — виправдовувався він на порозі.
Поки Олена відпочивала, він помив посуд, полагодив дверцята на кухонній шафці, які давно скрипіли, і пообіцяв, що завтра вранці заїде, щоб відвезти Лесика в садок, а ввечері забере. — Євгене, я не можу… Це занадто. Мені так незручно вас обтяжувати, — тихо сказала Олена, дивлячись у підлогу. — А ви й не обтяжуєте. Ми ж із Лесиком друзі, пам’ятаєте? А друзі мають допомагати один одному.
Ці візити стали регулярними. Спочатку Євген допомагав через травму Олени, але коли гіпс зняли, він зрозумів, що вже не хоче повертатися до своєї пустої квартири. Йому не вистачало Лесикових розповідей про «надважливі» події в садку та спокійного спілкування з Оленою за чашкою чаю.
Минуло кілька місяців. Вони почали проводити разом вихідні: їздили на природу, ходили в парк, Євген навчав Лесика майструвати вже вдома. Чоловік зрозумів, що його «стара Нива» тепер часто возить не тільки вудки, а й дитяче крісло та сумку з речами для пікніка.
Одного дня вони зрозуміли, що стали однією родиною. Це сталося само собою, без гучних освідчень, просто як тепле сонячне світло, що поступово заповнює кімнату. Євген прийняв рішення. Він продав свою холостяцьку однокімнатну квартиру. За роки роботи в майстерні він накопичив солідну суму, адже витрачати її раніше справді не було на що. Додавши ці кошти, він купив простору двокімнатну квартиру в тихому зеленому районі. Квартиру Олени вирішили здавати, а в новій оселі Лесик отримав свою власну велику кімнату з ліжком у формі машини — мрію кожного хлопчика.
Якось увечері Євген вкладав Лесика спати. Вони щойно дочитали казку про пригоди Котигорошка. Євген поправив ковдру і вже збирався виходити, як почув тихий голос: — Тату…
Євген завмер. Він подумав, що йому почулося. Він повільно повернувся. — Що, синку?
Лесик дивився на нього серйозно і трохи винувато. — Пам’ятаєш, я тоді запитав… Ну, тоді, коли мама впала? Ти сказав, що будеш другом. Але ж тепер ми живемо разом. Ти купуєш мені ліки, коли я хворію, і вчиш мене робити літачки. Значить, ти вже мій справжній тато?
Євген сів на край ліжка. У горлі став важкий клубок, а на очах виступили сльози, яких він не соромився. — Так, Лесику. Я твій тато. І я буду ним завжди, що б не сталося.
Хлопчик задоволено посміхнувся і заплющив очі. — Тоді добраніч, тату.
Євген вийшов із кімнати й тихо зачинив двері. Олена чекала на нього на кухні. Вона все чула через відчинені двері й просто мовчки обійняла його.
Він стояв і думав про те, що доля — дивна річ. Вона забрала в нього можливість мати рідну по крові дитину, щоб він міг знайти ту, яка вибере його серцем. І тепер він точно знав: він — найщасливіша людина у світі, бо нарешті почув слово, на яке чекав усе життя. Його майстерня продовжувала працювати, гурток для дітей розширювався, але тепер у центрі його всесвіту було двоє людей, заради яких хотілося творити справжні дива.
Що не кажіть, а добрим людям доля таки віддячує за добро, нехай і доведеться пройти до щастя довгий шлях.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
