Цієї ночі Євдокія погано спала. Прокинулася ще до сходу сонця і довго дивилася у вікно. Думки одна за одною роїлися в голові, та ще й цей сон… В ньому вона бачила себе молодою, яка тримає на руках дитину. Хлопчик про щось її просив…
Скупа сльоза скотилася по щоці Євдокії. Так, Михайлик, був…, але вже багато років, як його немає. Не дай Бог комусь пережити свою дитину. І Василя, чоловіка, теж немає. Залишилася вона одна-однісінька на цілому білому світі, нікому не потрібна.
Це зараз Євдокія – самотня літня жінка з сивиною на скронях. Господь дарував їй вже сьомий десяток життя. А в молодості вона була Євдокією Петрівною, працювала на керівній посаді, була великим начальником і на роботі, і вдома. Єдиного сина Михайла ростила наче квіточку, ні в чому йому не відмовляла – і освіту, і квартиру, і машину – все дала єдиному синові.
А от він не виправдав маминих очікувань. Привів додому Світлану і сказав, що вона чекає від нього дитину, тому будуть одружуватися. Погодитися на цей шлюб Євдокія аж ніяк не могла. Не пара ця бідна Світлана його синові. Жили вони всі в невеликому містечку, то ж добре знали один одного. Дівчина була з дуже бідної родини, виховувала її лише мама. Батько через оковиту давно пішов на той світ.
– Синку, подумай добре, та ж мене люди засміють, – благала одуматися сина Євдокія. – Ну навіщо вона тобі? Подивися, який ти у мене і розумний, і красивий. Будь-яка дівчина піде за тебе.
– А мені не треба іншої, бо люблю Світлану, – стояв на своєму Михайло.
Коли Євдокія зрозуміла, що син налаштований рішуче, вирішила сама діяти. Пішла в неділю до мами Світлани і прямо заявила, що вони їй не рівня, тому нехай і не сподіваються на її благословення.
Через кілька днів Світлана зникла з села, просто кудись поїхала, нічого не сказавши Михайлу. Син ходив чорніше чорної хмари, а потім і сам зібрався в дорогу. Скільки Євдокія не просила нікуди не їхати, син не послухав. Ніби відчувала своїм материнським серцем, що більше його не побачить.
Все сталося раптово, в дорозі, водій не впорався з керуванням. Чоловік Євдокії цього не зміг пережити, то ж за якихось пів року Євдокія залишилася і без сина, і без чоловіка. І без мрій на майбутнє. Перший час ще трималася за свою роботу, а коли вийшла на пенсію, геть здала. З дому майже не виходила.
Євдокія пригадала, що син у сні хотів їй щось сказати, але не встиг. Почали дзвонити церковні дзвони. Євдокія спіймала себе на думці, що вже багато років вона не була в церкві. Сама не знає як, але жінка хутко зібралася і несміливо, вперше за багато років, переступила поріг місцевого храму.
Священник щось говорив про прощення… Так, сьогодні ж Прощена Неділя… Вона і забула про це… Додому з храму не пішла, а попрямувала на вулицю, де колись жила Світлана з матір’ю. Євдокія думала попросити прощення у матері Світлани, але коли зайшла до них на подвір’я, жінка, років сорока сказала, що мами давно не стало.
Євдокія пильно вдивлялася в обличчя незнайомки, враз її наче струмом прошила – у вишуканій, доглянутій пані вона впізнала Світлану. Жінка теж відразу зрозуміла, хто до неї навідався через багато років.
– Світланко, це ти…, – ледве вимовила Євдокія. – Пробач мені, якщо зможеш…
– Проходьте, Євдокіє Петрівно, не стійте на хвіртці, – лагідно посміхнулася жінка.
Світлана розповіла Євдокії, що вже багато років вона з донькою живе у Празі. А додому приїхала, щоб навести лад з документами на будинок, всього на кілька днів повернулася. Зустрічі дуже рада… Запевнила Євдокію, що старих образ не тримає, хоч і було їй тоді нестерпно боляче.
– Світлано, – запитала несміливо Євдокія. – А твоя донька – моя онука?
– А ви самі подивіться, – знову посміхнулася Світлана і показала літній жінці фото доньки.
Євдокія ледь не зомліла, дівчина була точною копією її сина.
– А можна мені це фото, – благально попросила Євдокія.
– Звичайно, – відповіла Світлана. – До речі, Оля знає, що у неї є бабуся. Я їй про Вас розповідала. То ж наступного разу привезу її до Вас знайомитися.
Додому Євдокія повернулася дуже щасливою. Її не покидало відчуття, що вперше за багато років вона віднайшла те, що давно загубила – спокій і рідну душу. А за те, що Світлана так по-людськи до неї віднеслася і все пробачила, Євдокія вирішила переписати все, що в неї є, на свою єдину внучку.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне – okonti.
