Донька часто телефонувала Марії, щоб розповісти про те, що відбувається вдома. Тут, в Італії, Марія не могла повірити у те, що чітко чула на іншому кінці зв’язку. Дочка сказала, що, тітка Слава, мамина сестра, заявилася до них додому і змусила бабусю переписати будинок на неї.
Мовляв, мамо, вам догляд потрібний, а Марія чужих там доглядає, коли її рідна мама бiдує.
Марія і справді уже десять років працює в Італії, коли їхала, мама ще здоровою була, сама собі раду давала, ще й з дітьми залишилася. Оксані вже тоді п’ятнадцять було, Любомирові тринадцять.
Ярослава ж, старша сестра Марії, давно пішла з дому в невістки в сусіднє село. Мала жаль на душі, що йде з дому без нічого, а все молодшій Марії залишається.
А що там залишається? Стара дідівська хата. От і вирішила Марія, коли діти трохи підросли, поїхати на заробітки. Всі жінки їхали в Італію, то й вона туди подалася.
За десять років заробила на однокімнатну квартиру для дочки, яку заміж 2 роки тому видала. А решту грошей мамі висилала, хату і подвір’я облаштувала до ладу.
Думала, що після повернення буде там віку доживати з мамою, скільки їм Бог відміряв. А тут, в Італії, ще б трошки заробити, щоб синові допомогти, він у неї народився трохи хворобливим, то й тяжко буде хлопцеві заробити собі на житло.
Оксана каже, що тітка зробила все настільки швидко, що й сама бабуся не зрозуміла, що сталося. Та документи на будинок вже в тітки, тепер вона власниця.
Її чоловіка, Василя, нещодавно не стало, а з свекрухою тітка на чужому обійсті так і не зжилася. Це була ідеальна нагода для неї повернутися додому.
Марія поклала слухавку, і зрозуміла, що Італія надовго ще стане її домом, поки вона собі на житло заробить. А що, їй тільки п’ятдесят п’ять. А Ярослава – Бог їй суддя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
