На подвір’ї пахло свіжоскошеною травою, коли Ярослава востаннє закривала хвіртку рідного дому. Серце тремтіло, бо їхала не просто кудись – їхала в Італію, далеко, за море, до чужих людей. Але в голові крутилася одна думка: «Ради сина, ради Ігоря… щоб він мав своє житло, не бідував».

Їхня сім’я жила в селі, у старій хаті. Коли Ігор привів наречену, Ярослава зраділа – гарна, міська, освічена. Вона прийняла її, як дочку. Але вже через місяць після весілля в хаті стало тісно не від речей, а від слів. Невістка все була невдоволена – то вода погано гріється, то город «не модно» садити, то кури кудкудакають зранку.

Ігор між двома вогнями: мати з одного боку, жінка з іншого. Ярослава бачила, як він нервує, і вирішила сама зробити крок назад.

– Я поїду на заробітки, – сказала якось тихо. – Ігорю, купиш собі квартиру в місті, щоб було вам легше.

– Мамо, ви ж уже на пенсії… – злякався син.

– Та яка там пенсія! – відмахнулась. – Я здорова, руки маю, ноги маю. Люди й старші їдуть.

Так і поїхала. Спочатку було важко: чужа мова, чужі стіни, самотність. В Італії доглядала стареньку пані Франческу. Та виявилась доброю – навчила трохи мови, казала: «Донна Ярослава, ви маєте добре серце. Бог бачить».

Роки ішли, і Ярослава звикла. Відкладала кожне євро, все рахувала – скільки треба, щоб купити синові квартиру, щоб вистачило на ремонт.

Через сім років вона зробила, як обіцяла. Квартира була – невелика, але своя. Ярослава тоді плакала, коли Ігор по відеозв’язку показував їй ключі:

– Мамо, це все завдяки вам.

– Ні, сину, це завдяки нашій любові. Бо я тебе люблю – от і сили малися, – сказала, а потім довго не могла заснути від радості.

Коли вона вперше після стількох років приїхала додому, то в селі все здалося меншим. Хата стара, город поріс, але рідна земля пахла яблуками і дитинством. Син забрав її до себе – бо там, у хаті, ще ремонт не закінчили.

– Мамо, поживіть у нас, – сказав. – Два тижні, у вас не така вже й довга відпустка.

Перші дні було добре. Невістка навіть усміхалася, щось питала про Італію. Але потім почалися дрібниці: то рушник не туди повісила, то чай зробила не так, то кота нагодувала «не за графіком».

– Та я просто хотіла допомогти, – виправдовувалась Ярослава.

– Ми все самі зробимо, – холодно відповідала невістка.

Ярослава тихенько зібрала речі й поїхала у село. Там було тихо. Сусіди приходили, розпитували про Італію, дехто навіть заздрив. Але їй було не до розмов – сумно якось.

Перебула вдома відпустку, і знову в Італію. Минув рік. Ігор знову покликав:

– Мамо, приїдьте довше, побудьте з нами. Ми скучили.

Ярослава вагалася, але серце м’яке – як же не поїхати до рідного сина. Вона приїхала, привезла подарунки, сири, каву, навіть теплі светри для онука. У дверях її зустріла невістка – коротко кивнула головою.

– Ігор на роботі, – сказала. – Проходьте.

Того дня вона не почула від неї жодного теплого слова. А на другий день – навіть вітання. У хаті панувала якась крижана мовчанка.

Невістка говорила тільки тоді, коли треба було:

– Не ставте там сумку.

– Не чіпайте рушники.

– Не мийте посуд, у нас посудомийка.

Ярослава терпіла. Увечері сиділа біля вікна і думала: «Невже я заради цього все життя працювала? Щоб тепер бути зайвою у їхньому домі?»

Одного ранку, коли Ігор пішов на роботу, невістка прямо сказала:

– Знаєте, мені некомфортно, коли ви тут. Це ж наша квартира. Може, вам краще поїхати у своє село? Там вам буде звичніше.

Ярослава стояла мовчки. У горлі стояв клубок. Вона намагалася відповісти спокійно:

– Та я й не просилася надовго. Я ж тільки побути трохи…

– Ну, просто ви мене зрозумійте, – продовжила невістка, не дивлячись в очі. – У кожного має бути свій простір.

Того ж вечора Ярослава зібрала речі. Ігор, коли повернувся, спробував її зупинити:

– Мамо, не їдьте, будь ласка. Вона просто… нервує.

– Ні, сину, – тихо відповіла. – Я все розумію. У кожного свій простір, як вона каже. Твій – тут, мій – там, у селі.

Вона поїхала автобусом уночі. Дорога була довга і тиха. Лише на зупинці біля лісу, коли почало світати, вона не витримала і заплакала.

У селі її зустріли сусіди, дали молока, хліба, розпитували, як там у місті. А вона тільки посміхалася:

– Та добре, діти живуть… своє життя мають.

Минуло кілька днів. Михайло, сусід через город, допоміг полагодити ворота. Він усе розумів без слів.

– Ярославо, не журіться, – сказав. – Ви ж не для себе жили, а для них. А Бог усе бачить.

Вона мовчки кивнула. Увечері розтопила піч, поставила чайник, сіла біля вікна. На столі – фотографія сина з дитинства, такий усміхнений, щасливий.

І хоч боліло, але вона знала – не даремно прожила ці роки. Бо дала йому все, що могла.

А в душі тихо шепотіла:

«Може, колись він згадає, мамо, як ти сиділа ночами в чужій країні, рахувала копійки, щоб у нього було краще життя… І, може, тоді прийде. Не тому, що треба. А тому, що знову відчує – мама завжди чекає».

За вікном шелестів вітер, пахло димом і яблуками. І Ярослава відчула – навіть якщо тебе не чекають у чужій квартирі, тебе завжди чекає твій дім.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.