— Яно, ти серйозно зараз будеш рахувати, скільки я з’їла йогуртів? — ця фраза прозвучала так, ніби я щойно звинуватила людину у пограбуванні банку, а не просто зазирнула в холодильник після важкої зміни.

Христина стояла посеред кухні, зневажливо схрестивши руки на грудях. На ній була домашня футболка Сашка — та сама, сіра, з написом «Best brother», яку я купувала йому два роки тому. Вона виглядала в ній надто по-хатньому, надто впевнено, наче це вона тут господиня, а я просто зайшла в гості з пакетами продуктів.

— Я не рахую йогурти, — я намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все починало дрижати від несправедливості. — Я просто запитала, чи ти ходила сьогодні в магазин. Я ж залишала список на холодильнику. Спеціально вранці написала, що треба купити хліб, молоко і щось до чаю.

— Не встигла, — кинула вона, закочуючи очі так, ніби я вимагаю від неї польоту в космос.

— А що ти робила цілий день?

Христина зітхнула так тяжко, наче на її плечах тримався весь світ.

— Резюме надсилала, якщо тобі так цікаво. Роботу шукаю. Ти думаєш, це за п’ять хвилин робиться? Треба знайти вакансію, підігнати текст, дочекатися відповіді… Це виснажує морально, Яно. Тобі не зрозуміти, ти ж на стабільній роботі, прийшла-пішла.

Я промовчала. Три тижні. Рівно двадцять один день Христина жила в нашій орендованій двокімнатці. І щодня сценарій був один і той самий: обіцянки, що ось-ось все налагодиться, що вона вже майже знайшла варіант, що скоро з’їде. Але вечорами я бачила лише забиту посудом мийку, крихти на столі та Христину, яка лежала на дивані з телефоном у руках.

Я почала викладати продукти в холодильник. Купила все сама, бо знала: якщо не я, то ввечері ми з Сашком залишимося голодними.

— Гаразд, — сказала я, не повертаючись. — Просто наступного разу пиши мені заздалегідь, що не зможеш. Я заскочу в маркет сама.

— Стривай, — Христина підійшла ближче, я відчула запах її парфумів — дорогих, зовсім не таких, які зазвичай купує людина без копійки в кишені. — Ти що, правда думаєш, що я тут байдикую? Ти хоч уявляєш, як мені зараз? Я тільки розлучилася, моє життя розлетілося на друзки, я залишилася ні з чим! А ти мені тут за хліб і йогурти вичитуєш. Де твоя жіноча солідарність?

— Я не вичитую, Христю. Я просто хочу, щоб у нас були якісь правила. Ми ж домовлялися, що побут ділимо навпіл.

— Правила? В гостях? Сашко — мій брат, це і його дім теж! Якщо він мене покликав, значить, він хоче мені допомогти, а не ставити умови!

Я повільно закрила дверцята холодильника. В мені щось клацнуло.

— Це наша із Сашком квартира. Ми разом працюємо, щоб її оплачувати. Ми разом планували свій затишок. Ти тут гостя. Бажана, звісно, але гостя. І як гостя, ти мала б хоча б поважати наш простір.

Христина відступила на крок, на обличчі з’явилася маска образи.

— Гостя? Для рідного брата? Ну знаєш, Яно… Я такого від тебе не чекала.

У цей момент у коридорі почувся шурхіт ключа. Сашко увійшов захеканий, у своїй робочій куртці, з колами під очима. На будівництві зараз був «гарячий» період, здача об’єкта, він працював на знос.

— Що трапилося? — запитав він, миттєво відчувши наелектризоване повітря.

— Запитай у своєї дружини, — кинула Христина, шмигнула носом і зачинилася в кімнаті, гучно бахнувши дверима.

Сашко глянув на мене. В його очах була лише втома.
— Ян, що знову?

— «Знову»? — я відчула, як на очі навертаються сльози. — Ти кажеш так, ніби я щодня шукаю привід для сварок. Ти бачив кухню? Ти бачив, що вона знову нічого не купила, хоча обіцяла?

— Яна, давай не сьогодні. У мене голова розколюється. Давай просто поїмо в спокої.

— В спокої не вийде, Саш. Вона живе тут три тижні. Вона не платить ні за що, вона не прибирає, вона навіть хліба не купить. Я почуваюся служницею у власному домі.

Сашко зняв куртку, повісив її на гачок і важко сів на табурет.

— Вона розлучилася. Їй треба час прийти до тями.

— Три тижні — це достатньо часу, щоб хоча б почати мити за собою чашки, Саш. Вона доросла жінка. Їй двадцять вісім! Коли ти навчишся розділяти допомогу та утримання?

— Вона моя сестра. Я не можу виставити її на вулицю. Що скаже мама? Що скажуть родичі? Що Сашко заробляє, а рідну сестру погнав?

Я сіла навпроти нього.

— А що скажу я? Що я твоя дружина, і я теж маю право на комфорт? Чому її почуття важливіші за мої?

Сашко потер скроні.

— Ян, потерпи ще трохи. Вона знайде роботу і з’їде. Обіцяю. Я завтра з нею серйозно поговорю.

Я кивнула, хоча десь глибоко всередині знала: ця розмова буде такою ж, як і всі попередні. Ми вечеряли майже мовчки. Христина з кімнати не вийшла, хоча було чути, як вона з кимось жваво розмовляє по телефону, сміється, а потім знову переходить на приглушений тон.

Наступного дня на роботі я не могла зібратися. Я працюю адміністратором у клініці, і зазвичай мені подобається спілкуватися з людьми, але сьогодні кожне запитання пацієнтів викликало роздратування.

— Янцю, ти якась хмара сьогодні, — Олена, моя колега, підійшла до мене під час перерви. — Знову твоя родичка?

— Та вже сил немає, Лєн. Таке враження, що я в якомусь реаліті-шоу, де мене випробовують на витривалість.

— А я тобі казала, — Олена сьорбнула кави. — Не можна пускати родичів у свій дім надовго. Тиждень — і все, до побачення. Особливо таких «ображених життям». Слухай, а що там взагалі за історія з її розлученням? Чому вона пішла?

— Вона каже, що чоловік виявився тираном. Що не давав дихати, контролював кожен крок. Подробиць не каже, одразу плакати починає.

Олена примружилася.

— Дивно це все. Якщо чоловік такий поганий, то зазвичай жінка радіє, що втекла, шукає можливості почати нове життя. А твоя Христина нагадує курортницю. Слухай, а ти не пробувала дізнатися більше? У вас же є спільні знайомі в тому місті, де вони жили?

— Та звідки? Вона поїхала туди п’ять років тому, ми майже не бачилися, тільки на святах у свекрухи.

— Ну, дивись. Моє діло попередити. Але мені здається, там щось не так чисто, як вона малює.

Ці слова засіли мені в голові. Весь вечір я намагалася згадати хоч якісь зачіпки. Коли я повернулася додому, квартира знову зустріла мене безладом. Посеред вітальні валялися журнали, на дивані — розкидані речі Христини, а на кухні знову красувалася брудна пательня.

Я зайшла в спальню. Сашко ще не повернувся. Я вирішила зробити те, чого ніколи не робила — просто пошукати інформацію в соцмережах. Христина була заблокована для мене, ми ніколи не були в «друзях». Але сторінка її колишнього чоловіка, Ігоря, була відкритою.

Я гортала його фото. Звичайний чоловік, працює, на фото з друзями виглядає цілком адекватним. Останній допис був зроблений місяць тому. Там не було жодних образ, лише коротка фраза: «Життя іноді робить круті повороти. Дякую за уроки».

І тут я помітила коментар під фото від якоїсь жінки: «Ігорю, тримайся. Ми всі в шоці від того, як вона з тобою вчинила. Забрати все і зникнути — це за межею».

В мене всередині все похололо. «Забрати все». Що це означає?

Я не встигла додумати, бо двері в квартиру відчинилися. Увійшла Христина — задоволена, з пакетом з відомого магазину косметики.

— О, ти вже вдома? — вона навіть не глянула на мене, прямуючи до своєї кімнати.

— Христино, почекай, — я вийшла в коридор. — Звідки гроші на косметику? Ти ж казала, що в тебе навіть на маршрутку немає.

Вона зупинилася, на мить на її обличчі майнула паніка, але вона швидко взяла себе в руки.

— Подруга борг повернула. Старий. Якраз вистачило на туш і крем. Тобі що, шкода, що я хочу хоч трохи привести себе до ладу?

— Подруга повернула борг, а ти не змогла купити хліба додому?

— Яна, ти знову починаєш? Я завтра все куплю! Відчепися від мене!

В цей момент зайшов Сашко. Він побачив нас обох у коридорі, побачив пакет у руках сестри.

— Христю, ти знайшла гроші? — запитав він з надією. — Може, частину за житло додаси? Бо нам наступного тижня платити господарям, а в нас трохи не вистачає.

Христина миттєво змінилася в обличчі. Очі наповнилися сльозами.

— Ти теж? Ти теж тепер про гроші? Я думала, хоч ти мене розумієш! Яка частина за житло? У мене копійки в кишені! А цей пакет… це мені подарували! Так, подарували, щоб я не виглядала як опудало!

Вона втекла в кімнату і почала там голосно ридати. Сашко глянув на мене з докором.

— Навіщо ти так? Ну навіщо зараз?

— Саш, вона бреше, — я підійшла до нього. — Я бачила коментарі на сторінці Ігоря. Там пишуть, що вона щось забрала і зникла. І ці речі… вона не виглядає як людина, яка бідує.

— Яна, досить читати плітки в інтернеті. Ігор може наговорити що завгодно, він ображений, що вона від нього пішла.

— А якщо це не плітки? Ти хоч раз дзвонив йому? Ти хоч раз питав його версію?

Сашко мовчав. Його виховали так, що вірити треба своїм, незважаючи ні на що.

Через два дні до нас приїхала Тамара Іванівна, мати Сашка та Христини. Вона привезла сумки з села: закрутки, картоплю, м’ясо.

— Ой, дітки, як же ви тут тіснитеся, — бідкалася вона, розкладаючи продукти на кухні. — Христиночко, доню, ти як? Схудла зовсім на цих нервах.

— Тяжко мені, мамо, — Христина сиділа в кутку кухні, попиваючи чай, який я їй зробила. — Роботи немає, Яна постійно претензії висуває. Відчуваю себе зайвою в цьому світі.

Тамара Іванівна кинула на мене гострий погляд.

— Яночко, ну ти ж будь мудрішою. Дівчині зараз підтримка потрібна, а не твої повчання. Вона ж рідна нам. Хіба ми її в біді залишимо?

— Тамара Іванівно, ніхто її не залишає. Але три тижні вона просто живе на всьому готовому. Сашко на двох роботах майже, я теж втомлююся. Ми не вимагаємо багато, просто хоча б допомоги по дому.

— Та яке там прибирання, коли на душі камінь? — свекруха похитала головою. — Ви ж молоді, сили є. А вона — як пташка з перебитим крилом.

Я зрозуміла, що сперечатися марно. У цій родині Христина була «маленькою», якій все прощалося. Але той коментар в соцмережах не давав мені спокою.

Наступного ранку, коли всі пішли — Сашко на роботу, свекруха поїхала на вокзал, а Христина, за її словами, «на співбесіду», я вирішила діяти. Я знайшла номер Ігоря. Це було неважко — Сашко колись записував його у свій старий записник.

Я довго вагалася, чи варто дзвонити. Але відчуття, що нас дурять, було сильнішим за страх виглядати безглуздо.

— Алло, Ігорю? — голос мій тремтів. — Це Яна, дружина Сашка, брата Христини.

На тому кінці запала тиша. Потім почувся втомлений чоловічий голос.

— Добрий день, Яно. Я так і думав, що рано чи пізно хтось із вас зателефонує. Вона у вас, так?

— Так, вона живе у нас вже три тижні. Каже, що ви… що у вас були проблеми.

Ігор гірко засміявся.

— Проблеми були, це точно. Особливо коли я прийшов додому і побачив порожню квартиру та заблоковані картки. Знаєте, Яно, ми п’ять років збирали на власне житло. Відкладали кожну копійку. Рахунок був відкритий на її ім’я, бо я їй довіряв безмежно. За день до того, як вона поїхала до вас, вона зняла все. Абсолютно все. Наші спільні заощадження за п’ять років.

У мене перехопило подих.

— Скільки там було? — запитала я, хоча знала, що він не назве цифру.

— Достатньо, щоб купити хорошу машину або зробити капітальний ремонт у великій квартирі. Я не став заявляти в органи, бо все ж таки була кохана людина. Думав, може, схаменеться. Але вона просто зникла. Тепер я розумію, де вона.

— Вона каже, що в неї немає грошей…

— Звичайно, каже. Христина завжди вміла грати роль нещасної. Гроші вона, мабуть, десь заховала або поклала на інший рахунок. Вона чекає, поки все вщухне, щоб почати життя «з чистого аркуша» за мій рахунок.

Я подякувала і поклала слухавку. Руки тремтіли. Півтора мільйона? Мільйон? Я не знала суми, але знала одне: поки ми з Сашком вираховували кожну гривню, щоб оплатити оренду та купити продукти, людина поруч з нами мала в кишені цілий статок і спокійно їла наші йогурти, вдаючи жертву.

Я дочекалася вечора. Коли Сашко прийшов з роботи, він був ще втомленішим, ніж зазвичай. Христина вже повернулася, знову з якимось дрібним пакунком.

— Вечеря буде через десять хвилин, — сказала я голосно, щоб Христина почула в кімнаті. — Саш, зайди на кухню, мені треба дещо сказати.

Христина теж вийшла, мабуть, відчувши щось недобре.

— Ой, а що це ми такі офіційні? — вона спробувала посміхнутися, але я бачила паніку в її очах.

— Я сьогодні розмовляла з Ігорем, — сказала я просто, дивлячись їй в очі.

В кухні запала мертва тиша. Сашко зупинився посеред кімнати. Христина зблідла так, що стала майже прозорою.

— Навіщо? — ледь чутно запитала вона.

— Хотіла дізнатися, як почувається «тиран». Виявляється, він почувається ошуканим. Христю, де гроші? Де ті заощадження, які ви збирали п’ять років?

Сашко глянув на сестру.

— Про що вона каже? Які гроші?

— Саш, вона забрала все. Все, що вони збирали на квартиру. Там велика сума. Вона не бідна родичка, якій немає де жити. Вона просто вирішила пересидіти у нас, поки Ігор не заспокоїться, і жити за наш рахунок, приховуючи свої капітали.

Христина раптом перестала плакати. Її обличчя змінилося. Зникла нещасна дівчинка, з’явилася холодна, розлючена жінка.

— Це мої гроші! — вигукнула вона. — Я п’ять років витратила на нього! Я терпіла його занудство, його роботу, його правила! Це була моя компенсація за зіпсоване життя!

— Компенсація? — Сашко зробив крок до неї. — Ти забрала спільні гроші і приїхала до мене, плакалася, що тобі хліба ні за що купити? Я на будівництві в дві зміни пашу, щоб ти тут «відходила від стресу»?

— А що мені було робити? Він би їх забрав собі! Я маю право на нормальне майбутнє!

Я бачила, як Сашка буквально трусить від гніву.

— Знаєш що, — сказав він дуже тихо. — Прямо зараз. Збирай свої речі.

— Сашко, ти що? Я твоя сестра! Куди я піду?

— У тебе є гроші. Багато грошей, судячи з того, що сказав Ігор. Винаймай квартиру, купуй свою, роби що хочеш. Але в моєму домі ти більше не залишишся ні хвилини. Я вірив кожному твоєму слову. Я дружину змушував терпіти твої вибрики!

Того вечора Христина поїхала. Вона не плакала, вона просто мовчки зібрала свої валізи, викликала таксі і поїхала, навіть не попрощавшись.

Наступного дня дзвонила Тамара Іванівна. Вона кричала, плакала, звинувачувала мене в тому, що я «накрутила» сина, що я розбила сім’ю. Сашко вперше в житті не став виправдовуватися. Він просто сказав: «Мамо, якщо ти хочеш її захищати — захищай. Але до нас її більше не вплутуй».

Пройшов місяць. В нашій квартирі знову стало тихо і затишно. Ми з Сашком почали частіше розмовляти, планувати своє майбутнє. Ми дізналися від спільних знайомих, що Христина таки купила собі невелику квартиру в іншому районі. Вона не шукає роботу, вона просто живе на ті гроші, які вважає своєю «компенсацією».

Чи шкода мені її? Напевно, ні. Мені шкода той час, який ми витратили на сліпу віру в те, що «рідна кров» — це автоматично знак чесності.

Але тепер я точно знаю: твій дім — це там, де немає брехні. Іноді треба пройти через такий досвід, щоб почати цінувати тих, хто справді поруч, без жодних умов і прихованих рахунків.

Ми з Сашком тепер разом ходимо в магазин, разом готуємо вечерю і більше не рахуємо йогурти в холодильнику. Бо тепер ми знаємо: справжня ціна стосунків — це не гроші, а довіра, яку так легко втратити і так важко повернути.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.