Грудневе небо над Київщиною нагадувало розлите молоко — сіре, густе й непривітне.
Яна сиділа на пасажирському сидінні їхнього старенького кросовера, міцно стискаючи в руках паперовий пакет із мандаринами.
На задньому сидінні чекали свого часу делікатеси до новорічного столу: домашня ковбаса, сири та пляшка.
До свята залишалося два дні, і вони з Тарасом планували провести їх у затишку своєї дачі в передмісті, подалі від міського галасу.
— Приїхали, — Тарас загальмував біля високих металевих воріт. — Зараз розтопимо камін, і стане зовсім по-домашньому.
Яна вистрибнула з машини, відчуваючи, як морозне повітря миттєво наповнює легені.
Вона підбігла до хвіртки, витягла з кишені зв’язку ключів і спробувала вставити один у замок.
Але ключ навіть не увійшов у шпарину.
— Тарасе, щось не так, — гукнула вона чоловіка. — Мабуть, замок замерз.
Тарас підійшов, подихав на замка, спробував знову.
Результат був той самий. Він уважніше придивився до металу.
На новенькій сріблястій поверхні замка не було жодної подряпини.
Це був не їхній замок.
— Це не лід, Яно, — глухо промовив він. — Тут інша серцевина. Абсолютно нова.
Яна відчула, як усередині все похололо не від морозу, а від жахливого передчуття.
— Що це означає? Хто міг змінити замок без нашого відома? Ми ж були тут минулого тижня!
Тарас відвів очі. Його мовчання було важчим за будь-які пояснення.
Він почав нервово смикати замок, ніби сподіваючись на диво.
— Твоя мати, — прошепотіла Яна, і її голос здригнувся. — Це зробила Ганна Йосипівна?
— Я не знаю, Яно. Почекай, я зараз наберу її.
— Що ти не знаєш?! — вона не витримала. Пакет із мандаринами полетів прямо в сніг. — Ми три роки вкладали сюди кожну вільну гривню! Ти власними руками перекривав цей дах, я висаджувала ці туї, ми баню збудували! А тепер ми стоїмо на вулиці, як безпритульні?
Поки Тарас стояв осторонь, притискаючи телефон до вуха, Яна дивилася на будинок через паркан.
Для неї це було не просто місце відпочинку.
Це був їхній прихисток.
Ганна Йосипівна офіційно була власницею ділянки, але коли вони з Тарасом одружилися, вона сама сказала:
«Діти, господарюйте. Це ваше майбутнє».
І вони господарювали.
Замість відпусток на морі — купували цеглу та плитку. Замість дорогих ресторанів — проводили вечори з лопатами в руках.
Яна власноруч фарбувала вікна, вибирала фіранки в українському стилі з вишивкою, створювала затишок у кожному куточку.
— Мамо, привіт, — почула вона голос Тараса. — Ми тут під хвірткою. Чому ключі не підходять?
Відповідь була довгою.
Ганна Йосипівна, вочевидь, мала підготовлену промову.
Тарас лише мовчав і зрідка кивав, ніби вона могла його бачити.
Яна підійшла ближче, намагаючись почути бодай слово.
— Що вона каже? — вигукнула вона.
— Тихше, Яно. Так, мамо, я зрозумів. Добре.
Він натиснув відбій і подивився на дружину.
Його обличчя виглядало так, ніби він щойно почув недобру новину.
— Мама каже, що ми «не виправдали довіри». Що минулого разу, коли вона приїжджала сюди сама, вона побачила жахливий безлад. І взагалі, вона вирішила, що настав час «навести лад» у власному житті.
— Безлад?! Який безлад?! — Яна відчула, як сльози закипають у очах. — Я ж там кожну поличку витирала! Там пахло лавандою!
— Вона сказала, що в будинку пахло димом. І що на кухні була брудна чашка.
Яна згадала.
Тиждень тому вони заїжджали на годину, щоб забрати теплі речі.
Не було світла, Тарас випалив одну свічку запалив на веранді, а вона поспішала і справді могла забути чашку з-під чаю в раковині.
Невже одна немита чашка стала причиною для того, щоб змінити замки перед самим Новим роком?
— Це маніпуляція, Тарасе. Чистої води недобре щось. Вона знала, що ми приїдемо. Вона хотіла нас образити.
— Поїхали додому, — тихо сказав чоловік, піднімаючи пакет із снігу. — На морозі ми нічого не вирішимо.
Дорога назад до Києва була нестерпною.
В машині панувала тиша, яка тиснула на вуха.
Вдома Яна почала розбирати пакети.
Салат, який вона з любов’ю готувала заздалегідь, тепер здавався їй символом її зруйнованого свята.
— Ти розумієш, що вона робить? — запитала вона, кидаючи ніж на стіл. — Вона показує, хто в домі господар. Вона тримає тебе на короткому повідку через цю нерухомість.
— Вона літня людина, Яно. У неї свої примхи.
— Примхи?! Це не примха, це недобрий вчинок проти нашої праці! Ти пам’ятаєш, як ти спину зірвав, коли камінь для доріжок розвантажував? Вона хоч раз допомогла? Ні, вона приїжджала тільки перевіряти, чи рівно стоять квіти!
Тарас мовчав, дивлячись у вікно на вечірні вогні міста.
Він завжди був між двох вогнів.
Мати, яка виховувала його одна, і дружина, яку він кохав понад усе.
— Вона сказала ще дещо, — нарешті промовив він. — Вона хоче продати дачу.
Яна мало не впустила тарілку.
— Продати? Але як? Ми ж стільки всього там зробили! Ціна ж зросла втричі завдяки нашим старанням!
— Вона каже, що їй потрібні гроші на операцію. Щось із суглобами. І що ми маємо зрозуміти її стан.
— Невже? — Яна гірко посміхнулася. — Два тижні тому вона хвалилася, що записалася на танці для тих, кому за шістдесят! Це неправда, Тарасе. Вона просто хоче забрати те, що ми створили, і перетворити це на гроші, до яких ми не матимемо стосунку.
Наступного ранку Тарас поїхав до матері.
Яна залишилася вдома, намагаючись знайти в собі сили хоч на якесь святкування.
Вона розуміла: якщо зараз вона змовчить, Ганна Йосипівна керуватиме їхнім життям до останнього подиху.
Чоловік повернувся пізно ввечері.
Він був змучений, очі почервоніли від утоми.
— Ну що? — запитала Яна. — Який вердикт?
— Мама плакала. Казала, що ми невдячні. Що вона віддала мені все найкраще, а я тепер вимагаю від неї якісь ключі. Вона сказала, що якщо ми хочемо далі користуватися дачею, ми маємо віддати їй дублікати ключів від нашої квартири в Києві. «Щоб вона могла зайти і допомогти нам з прибиранням», коли забажає.
Яна відчула, як всередині неї щось остаточно обірвалося.
Це був не просто конфлікт через дачу. Це було непорозуміння за територію.
— Тарасе, послухай мене дуже уважно, — її голос став крижаним. — Я люблю тебе. Але я не буду жити в шлюбі з твоєю мамою. Або ти зараз дзвониш їй і кажеш, що дача нам більше не потрібна. Що вона може її продавати, дарувати чи спалювати. Але ми більше не зробимо там жодного кроку і я знати її не хочу більше ніколи. І ключі від нашої квартири вона побачить тільки тоді, коли я дозволю.
— Але Яно, це ж майно, наші гроші.
— Гроші ми заробимо. А самоповагу — ні. Якщо ти обереш її бік, якщо ти поїдеш до неї на Новий рік вибачатися за «безлад» — я збираю речі. Я не жартую.
Вона пішла в спальню і зачинила двері.
За стіною було чути, як дзвонить телефон Тараса.
Знову Ганна Йосипівна.
Яна сиділа в темряві і чекала.
Минуло пів години. Двері спальні повільно відчинилися.
Тарас увійшов і сів на край ліжка.
— Я подзвонив їй.
Яна затамувала подих.
— Я сказав, що ми не приїдемо. І що дача — це її справа. Я також сказав, що першого січня я заїду забрати наші особисті речі та інструменти. І якщо замок не буде відчинено — я просто викличу службу відкриття дверей, бо в мене є всі чеки на будівництво бані та меблі.
Яна відчула, як величезний тягар зникає з її плечей.
Вона підійшла і обійняла чоловіка.
— Вона кричала, — продовжував Тарас. — Казала, що я більше не її син. А потім кинула слухавку.
— Це боляче, я знаю, — тихо сказала Яна. — Але це єдиний спосіб почати жити власним життям. Ми побудуємо нову дачу. Нашу. Де замки ніколи не зміняться без нашої згоди.
Новорічну ніч вони зустріли вдома.
На столі була проста піца, бо готувати сили вже не було.
Але коли куранти пробили північ, Яна відчула такий спокій, якого не знала роками.
Через два дні вони справді поїхали на дачу.
Ганна Йосипівна не з’явилася, але ключі чекали на хвіртці в поштовій скриньці.
Поруч була записка: «Забирайте все, що хочете, невдячні».
Вони вивезли все: від інструментів до фіранок, які Яна вишивала довгими вечорами.
Коли машина від’їжджала від воріт, Яна не озирнулася.
Вона знала: за зачиненими дверима Ганни Йосипівни залишилися лише стіни.
А справжній дім — це там, де є повага та воля.
Зима була холодною, але в їхній квартирі нарешті стало по-справжньому тепло.
Без маніпуляцій, без чужих ключів і без страху перед завтрашнім днем.
Яна сказала, що свекрухи більше знати не хоче і ніколи більше не допомагатиме їй, навіть, якщо та сама буде звертатися за допомогою на старості років. І чоловікові накаже, до мами ні ногою, щоб і не спілкувався з нею.
Але чи правильно це? Чи вірно робить невістка? Дача все ж таки свекрухи була.
Фото ілюстративне.
