— Уявляєш, Андрію, нарешті наша власна домівка! Більше жодних орендодавців, жодних несподіваних заяв про підвищення плати, жодних обмежень щодо того, де ми можемо повісити картину чи як переставити меблі! — Андрій, високий і енергійний, жваво ходив щойно звільненою від будівельного пилу вітальнею. Його руки були широко розведені, немов він намагався охопити й пригорнути до себе кожен куточок цього простору, що тепер належав лише їм.
Яна, його дружина, стояла біля вікна, лагідно спостерігаючи за ним. На обличчі у неї грала тепла усмішка. Вона давно не бачила його таким піднесеним і натхненним. Мабуть, востаннє такий вогник горів у ньому в день їхнього весілля – дня, який мав бути найсвітлішим у їхньому спільному житті, але, на жаль, перетворився на виснажливе випробування через непередбачувану поведінку його матері.
— Так, я й досі не можу до кінця усвідомити, що ми це зробили! — відповіла Яна. Вона обережно розставляла на широкому підвіконні маленькі горщики з сукулентами. Це були перші їхні мешканці, єдині речі, які вони встигли перевезти, щоб оживити порожній простір. — Три роки ми жили в режимі економії, відмовляючи собі в багатьох дрібницях, збираючи кожну гривню. І ось, ми тут. Це неймовірно.
— Мої ж батьки, а також твої, Яно, обіцяли приїхати вже наступного тижня! Кажуть, допоможуть нам із чорновою роботою й фарбуванням. Кажуть, що дуже хочуть докластися, щоб ми швидше оселилися! — Андрій підійшов до дружини ззаду і обійняв її, притискаючись підборіддям до її м’якого волосся. — Я навіть узяв собі відпустку на роботі на ці два тижні. Будемо тут із ранку до ночі, як справжня будівельна бригада!
У цю мить спокою Яна не могла не задати питання, яке останні місяці не давало їй спокою.
— А як ти гадаєш, Тетяна Миколаївна… вона якось дізнається про наш переїзд? — Її голос прозвучав м’яко, навіть буденно, але Андрій відчув, як миттєво напружилися її плечі під його руками. Ця жінка, його власна мати, стала невидимою, але постійною загрозою їхньому сімейному щастю.
— Не знаю, Яно. Я не повідомляв їй нової адреси, не обмінювався повідомленнями. Ми просто зникли з її поля зору, як я й планував, — він зітхнув, випускаючи повітря з легенів із глибокою втомою. — Востаннє ми бачилися майже пів року тому. Я тоді спробував обережно завести розмову про те, що їй, можливо, варто проконсультуватися з фахівцем, щоб трохи заспокоїти її внутрішній стан, але вона сприйняла це як особисту образу. Виставила мене за двері, висловлюючи багато образливих слів і звинувачень.
Яна обернулася, акуратно вивільняючись з його обіймів, і поклала долоню йому на щоку. Її очі були сповнені розуміння і ніжності.
— Я знаю, як це боляче для тебе, Андрійку, — лагідно сказала вона. — Це твоя мама, і я бачу, як ти страждаєш через цю ситуацію. Але ми справді не можемо змусити людину звернутися по допомогу, якщо вона сама внутрішньо цього не бажає, і не усвідомлює, що її сприйняття реальності викривлене. Ти зробив усе, що міг.
Андрій кивнув, і в його погляді промайнула тінь давніх, важких спогадів.
— Іноді я згадую той день, наше весілля, — сказав він тихо, його голос ледь відчутно тремтів. — І мені досі важко повірити, що те, що сталося, було справжньою реальністю, а не поганим сном.
Яна здригнулася, але міцніше стиснула його руку. День їхнього одруження мав бути, як у казці, — ідеальною кульмінацією їхніх почуттів. Вона місяцями вибирала свою білу, повітряну сукню. Костюм Андрія сидів на ньому бездоганно. Ресторанний зал, прикрашений її улюбленими польовими квітами, був наповнений світлом і ароматом свята. Їхні батьки, друзі, колеги — усі посміхалися, говорили теплі слова, бажали нескінченного щастя.
Але атмосфера була не просто зіпсована, вона була розірвана на шматки її приходом.
Тетяна Миколаївна, мати Андрія, не була запрошена, оскільки вже тоді її поведінка була надто непередбачуваною. Але вона знайшла їх.
Вона увірвалася до банкетного залу прямо посеред тосту, який виголошував Янин батько. Її обличчя було червоним від гніву й, можливо, від чогось ще, волосся розпатлане, а погляд — божевільно-напружений і палаючий.
— Андрію! Негайно покинь це збіговисько і повернися додому! — кричала вона на весь зал, пробираючись між столами, не зважаючи на ошелешених гостей. — Це помилка! Ти руйнуєш своє життя через цю… цю людину!
Коли Андрій, відчуваючи палючий сором, спробував обережно вивести матір із зали, вона вчепилася в його піджак із такою силою, що мало не порвала тканину.
— Якщо ти зараз же не підеш зі мною, я зроблю тут таке, що ви всі пошкодуєте! — вона не погрожувала фізичною розправою прямо, але її слова були пронизані такою жорстокістю і люттю, що наводили жах. Вона вихопила з сумки келих із вином (це не був небезпечний флакон, але його поява була не менш драматичною) і демонстративно вилила його вміст на білосніжну скатертину, заявивши, що це «кров і сльози, які проллє її син». — Ти — зрадник! Ти проміняв мене, свою матір, на цю хижачку!
Охорона ресторану, яку викликав адміністратор, змогла обережно вивести Тетяну Миколаївну. Але свято було безповоротно зіпсоване. Яна плакала не від образи, а від безсилля і співчуття до чоловіка. Гості перешіптувалися в шоці, а Янині батьки кинулися заспокоювати доньку і намагалися зберегти хоча б видимість урочистості. Андрій виглядав абсолютно розчавленим і приниженим.
Після того інциденту спілкування з Тетяною Миколаївною стало неможливим. Андрій ще кілька разів намагався поговорити з матір’ю, наголошуючи на потребі професійної допомоги, але кожна розмова закінчувалася істерикою, звинуваченнями та образами. Зрештою, він прийняв важке рішення: обірвати контакт, щоб захистити себе і, найголовніше, Яну від нових емоційних струсів.
— Облиш, коханий, не думай про те, що було! — Яна стала навшпиньки й легко поцілувала чоловіка в губи. — Сьогоднішній день — це початок нового етапу! Наша нова квартира, наш абсолютно новий, спокійний простір.
— Ти маєш рацію, Яночко! — Андрій одразу посвітлішав, знову намагаючись зосередитися на позитиві. — Добре, мені час поспішати на роботу. Сьогодні важлива нарада, мушу бути там! Вантажники мають приїхати десь о третій, правильно?
— Так, вони обіцяли бути дуже пунктуальними, точно о третій! — кивнула Яна. — А я поки що займуся розпакуванням коробок із крихким посудом і нашими книжками. Це найменш важке, що можна робити зараз.
— Тільки, будь ласка, жодних навантажень. Жодного важкого. Тільки посуд і книжки, — Андрій поцілував дружину в лоб. — Дочекайся хлопців-вантажників, добре? Не вигадуй сама нічого тягати!
— Добре, обіцяю, що не буду героїзувати! — засміялася Яна. — Іди вже, бо точно запізнишся!
Андрій ще раз помахав їй на прощання і вийшов із квартири. Яна почула, як обережно, але міцно зачинилися вхідні двері, і одразу ж узялася до роботи. Вона відчиняла коробки, розкладала рушники, знову й знову уявляючи, яким затишним і спокійним буде їхнє життя в цій квартирі, коли вони нарешті закінчать основний ремонт.
Час пролетів непомітно. Рівно о третій годині пролунав короткий дзвінок — приїхали вантажники з меблями. Наступні дві години пройшли у вирі метушні та організації. Чоловіки заносили дивани, ліжко, масивні шафи, тумбочки, постійно питаючи Яну, куди що потрібно ставити. Вона керувала процесом, намагаючись відразу розмістити меблі відповідно до їхнього з Андрієм детального плану.
Коли останню річ занесли й поставили, старший із вантажників простягнув Яні документи для підпису.
— Ось, розпишіться тут і ось тут, будь ласка. Все доставлено в цілості й збереженні.
Яна підписала папери, розрахувалася і щиро подякувала чоловікам за їхню роботу. Вони попрощалися і попрямували до виходу. Яна провела їх до дверей і, відчуваючи приємну втому, збиралася вже остаточно замкнути її, як раптом чиясь різка рука рішуче штовхнула двері назад.
На порозі, немов примара з минулого, стояла Тетяна Миколаївна.
Яна застигла, мов укопана. Серце її стислося від різкого, неприємного відчуття. Тетяна Миколаївна окинула її зневажливим поглядом і, не чекаючи жодного запрошення чи слова, зробила впевнений крок у квартиру.
— Отже, ви сюди перебралися! — промовила вона гучним, різким тоном, озираючись навсібіч. — Непогано, треба визнати. Досить просторо. На які кошти ви так швидко змогли купити таку нерухомість у Києві? Батьки твої розщедрилися, чи не так?
Яна зробила глибокий вдих, намагаючись зберегти зовнішній спокій, хоча всередині вже наростало роздратування.
— Тетяно Миколаївно, як ви нас знайшли?
— Ти справді думала, що я дозволю тобі просто так мене ігнорувати і сховатися від мене? — жінка іронічно посміхнулася, знімаючи своє демісезонне пальто і недбало кидаючи його на найближчу коробку. — Де Андрій? На роботі? Мабуть, тяжко працює, аби лише догодити всім твоїм новим забаганкам?
— Ми з Андрієм працювали разом і збирали на цю квартиру протягом трьох років, — Яна схрестила руки на грудях, намагаючись виглядати впевнено. — Кожен із нас вклав рівну частку власних коштів і праці.
Тетяна Миколаївна презирливо пирхнула і, як господарка, пройшла далі в квартиру, безцеремонно оглядаючи ще не розпаковані коробки і нові меблі.
— Подивися на неї, яка шляхетна пані! Невже ти думаєш, що я не розумію, чому ти вийшла заміж за мого сина? Ти просто вміло зачарувала його, затьмарила йому розум, а тепер командуєш ним, як маріонеткою!
Яна твердо вирішила не піддаватися на жодні провокації.
— Тетяно Миколаївно, наразі не найкращий час для незапланованого візиту. Ми щойно переїхали, ще абсолютно не облаштувалися. Можливо, вам варто прийти іншим разом, коли Андрій буде вдома, і ми зможемо спокійно поговорити?
— Іншим разом? — Тетяна Миколаївна різко обернулася до Яни. Її обличчя почало червоніти. — Три роки ви мене уникаєте! Три роки мій син не навідується до свого рідного дому через твій вплив! А тепер ти мені пропонуєш «інший раз»?
Її голос поступово, але неухильно підвищувався. Яна почала шкодувати, що не змогла зачинити двері за вантажниками швидше.
— Андрій сам вирішив призупинити спілкування з вами після того, що трапилося на нашому весіллі, — твердо сказала Яна. — Це було його власне, свідоме рішення. Це не мій вибір! Я ніколи не ставила йому жодних заборон на зустрічі з вами!
— Це абсолютна неправда! — вигукнула Тетяна Миколаївна, роблячи крок уперед. — Ти налаштувала його проти мене, своєю ідеальною поведінкою і маніпуляціями! Мій рідний хлопчик ніколи б так не вчинив зі своєю матір’ю, якби ти не вплинула на нього!
Вона підійшла ближче до Яни, і її обличчя стало спотвореним від глибокого, викривленого почуття образи.
— Ти і твої батьки — ви всі разом змовилися, щоб забрати в мене сина! Твій батько — просто нездалий вчитель, якому вдалося одружитися з твоєю мамою, що мала трохи більше можливостей! А вона — зарозуміла особа, яка завжди дивилася на мене зверхньо, немов я людина іншого сорту!
Яна відчула, як усередині неї піднімається хвиля справедливого обурення. Якщо про неї Тетяна Миколаївна могла говорити що завгодно, то ображати її батьків, які все життя присвятили чесній праці, вона не дозволить.
— Припиніть! — попередила вона, її голос став помітно голоснішим. — Ви абсолютно не знаєте моїх батьків! Мій батько все життя працював інженером на заводі, моя мама — шкільна вчителька! Вони всього досягли самостійно, своєю працею, без чиєїсь допомоги чи великих грошей!
— Ой, годі мені розповідати ці казки! — Тетяна Миколаївна продовжувала наступати, її руки нервово смикалися. — Я все про них знаю! Твоя мати крутила романи з ким тільки могла, щоб отримати підвищення, а батько був лише тим, хто не тримає слова і постійно підставляв мого чоловіка!
— Досить! — Яна підвищила голос до крику, відчуваючи, як гнів і обурення вже вирують у ній. — Ви не маєте жодного права говорити так про мою родину!
— Маю! Ще й яке маю! — не вгамовувалася Тетяна Миколаївна, розмахуючи руками. — Твоя родина з самого початку руйнувала моє життя! Спочатку твій батько… він переманив мого чоловіка до своєї якоїсь вигаданої фірми, і там він познайомився з тією жінкою, а потім ви забрали мого Андрія!
Яна здивовано кліпнула. Про що вона говорить? Її батько ніколи не мав своєї фірми, він був звичайним інженером. У ту мить вона усвідомила: Тетяна Миколаївна дійсно перебуває у якомусь своєму, вигаданому світі, де реальність змішалася з її особистими, глибокими фантазіями та маніакальними ідеями.
— Тетяно Миколаївно, мій батько все життя був заводським інженером, він ніколи не займався бізнесом! — спробувала пояснити Яна, переходячи на більш спокійний тон, як до хворої. — Ви його плутаєте, ви помиляєтеся!
— Не прикидайся! — закричала свекруха, її очі були сповнені люті. — Ви всі прикидаєтеся! І ти, і твої нікчемні батьки, які навчили тебе брехати і маніпулювати, щоб досягти своїх цілей!
Це була остання крапля. Яна відчула, як у неї зникли всі емоційні гальма.
— А ви не смійте більше жодного слова говорити про моїх батьків, інакше я вас виведу звідси силою! Мені абсолютно байдуже, що ви мати мого чоловіка!
Тетяна Миколаївна на мить здивувалася такій рішучій відсічі, але швидко прийшла до тями, перекрутивши ситуацію на свою користь.
— Що ти сказала? Ти мені погрожуєш? У моєму домі?!
— Це не ваш дім! — відповіла Яна, і в її голосі зазвучала сталева твердість. — Це наша з Андрієм приватна власність, наша квартира! І я вимагаю, щоб ви негайно покинули її!
— Не піду, поки не поговорю зі своїм сином! — Тетяна Миколаївна схрестила руки на грудях, демонструючи, що не зрушить із місця.
— Тоді я буду змушена викликати поліцію! — Яна дістала телефон із кишені. — У вас є одна хвилина, щоб залишити нашу квартиру!
Очі Тетяни Миколаївни звузилися, і вона подивилася на невістку з такою відвертою ненавистю, що в Яни побігли мурашки по шкірі.
— Ти не наважишся…
— Ще й як наважуся! — Яна почала набирати номер екстреної служби. — І повірте мені, Андрій мене повністю підтримає у цьому рішенні!
Тетяна Миколаївна зробила різкий крок уперед, її обличчя спотворилося від люті, що клекотіла.
— Поклади цей телефон, ти, нещаслива особа!
Яна продовжувала набирати номер, не зводячи очей із Тетяни Миколаївни. Вона вже подумки формувала фразу для поліцейських: як пояснить ситуацію, як вони виведуть цю жінку з їхнього дому, як Андрій нарешті зрозуміє, що його матері потрібне негайне й серйозне лікування.
Але закінчити набір номера вона не встигла. Тетяна Миколаївна з несподіваною для її віку швидкістю кинулася вперед, різко вибиваючи телефон із рук невістки. Пристрій відлетів до стіни і з глухим стуком упав на підлогу.
— Я сказала: поклади телефон! — прошипіла свекруха, хапаючи Яну за руку.
— Відпустіть мене! — Яна спробувала вирватися, але хватка Тетяни Миколаївни виявилася на подив міцною і залізною. — Ви поводитеся, як несамовита!
— Я несамовита? — Тетяна Миколаївна засміялася якимось дивним, надривним сміхом. — Це ти робиш мене такою! Ти і твоя удавана ідеальна родина! Ти думаєш, я не бачу, як ти прикидаєшся жертвою перед Андрієм? Як ти постійно налаштовуєш його проти мене?
Яна спробувала відштовхнути свекруху, але та несподівано схопила її за волосся і з силою смикнула. Гострий біль пронизав голову Яни, і вона скрикнула від несподіванки й болю.
— Припиніть! Негайно припиніть це!
Тетяна Миколаївна не слухала. В її очах горів божевільний, неконтрольований вогонь. Вона продовжувала тягнути Яну за волосся, одночасно намагаючись іншою рукою вдарити її по обличчю.
— Я покажу тобі, як треба поважати старших! Як ти смієш так розмовляти з матір’ю свого чоловіка!
Вони почали кружляти по кімнаті, натикаючись на коробки і свіжорозставлені меблі.
— Ти ніколи не отримаєш мого сина!
Яна, розуміючи, що у фізичній сутичці з цією розлюченою жінкою вона просто не витримає, спробувала відповзти до стіни, де лежав розбитий телефон. він був тріснутий, але пристрій працював. Вона одразу ж натиснула на контакт Андрія.
— Яно? Що сталося? — голос чоловіка у слухавці звучав стурбовано, немов він відчув щось недобре.
— Андрію! — її голос зривався, наповнений істеричними нотками. — Приїдь, будь ласка, швидше! Твоя мама тут! Вона… Вона напала на мене!
— Що?! Ти як? З тобою все добре? — у голосі Андрія наростав справжній, непідробний страх.
— Просто приїжджай, прошу тебе!
Андрій приїхав усього за двадцять хвилин, хоча зазвичай дорога від його офісу займала щонайменше годину. Він увірвався до квартири, блідий, з очима, розширеними від того, що відбувається.
— Розкажи мені все, що сталося.
Яна короткими, уривчастими фразами розповіла про візит свекрухи, про те, як вона почала ображати її батьків, і про неминучу бійку.
— Я не хотіла цього, — у голосі Яни звучала безмежна втома. — Але вона була як одержима. Я дійсно боялася, що вона може завдати мені непоправної шкоди.
Андрій слухав, і з кожним словом його обличчя ставало дедалі похмурішим і рішучішим. Коли Яна закінчила розповідь, він глибоко зітхнув і підійшов до матері.
— Андрію? Синку, це ти? — її голос раптом став жалібним, майже дитячим. — Слава Богу, ти прийшов! Вона… вона напала на мене!
Андрій мовчки дивився на матір. У його очах не було вже ні співчуття, ні гніву — лише нескінченна, важка втома і гіркота.
— Мамо, — сказав він нарешті. — Я бачу, що сталося.
— Ти віриш їй, а не мені? — голос Тетяни Миколаївни піднявся на октаву вище. — Своїй рідній матері?! Я тебе народила, я…
— Досить! — Андрій підняв руку, перериваючи потік звичних слів. — Я більше не можу цього чути. Роками я просив тебе звернутися по допомогу, намагався тебе підтримати! Але тобі завжди було простіше звинувачувати всіх навколо, ніж визнати, що в тебе є серйозні внутрішні проблеми, які вимагають уваги фахівця.
Він підвівся і простяг руку, допомагаючи матері підвестися.
— Я викличу тобі таксі, — сказав він рівним, але незворушним голосом. — Ти поїдеш додому. А завтра вранці я приїду до тебе, і ми разом вирушимо до клініки на консультацію.
— Яку ще клініку? — обурилася Тетяна Миколаївна, обтрушуючи одяг. — Я не божевільна!
— У тебе є вибір, мамо, — голос Андрія став ще більш рішучим. — Або ми йдемо до лікаря добровільно, і ти починаєш лікування, або я подаю заяву про напад на мою дружину, і тебе обстежують примусово, згідно з законом. Обирай.
Тетяна Миколаївна перевела погляд із сина на Яну, потім знову на сина. У її очах майнуло щось — чи то страх, чи то проблиск усвідомлення безвихідності ситуації.
— Я ніколи тобі цього не пробачу, — прошипіла вона нарешті. — Вам обом!
— Можливо, — знизав плечима Андрій. — Але зараз я жалкую лише про те, що не наполіг на твоєму лікуванні значно раніше.
Він дістав телефон і викликав таксі. За п’ятнадцять хвилин похмурого мовчання машина приїхала, і Андрій провів матір до дверей, не кажучи більше жодного слова.
— До завтра, мамо, — сказав він, обережно, але міцно зачиняючи за нею двері.
Повернувшись до Яни, він обережно обійняв її за плечі, намагаючись не торкнутися травмованих ребер.
— Поїхали негайно до лікарні. Нам потрібно перевірити твої ребра, це головне.
— А що буде з нею? — запитала Яна, морщачись від болю, але дивлячись на чоловіка з любов’ю і вдячністю.
— Не знаю, — відповів Андрій, притискаючи її до себе. — Але я точно знаю одне: я більше ніколи не дозволю їй завдати тобі шкоди. Ніколи.
Через тиждень їхня нова квартира наповнилася світлом, запахом свіжої фарби та голосами. Приїхали батьки Яни і, разом із батьками Андрія, допомагали з ремонтом. Вони з тривогою розпитували доньку про синці, що вже потроху зникали, але вона відповідала ухильно, не бажаючи засмучувати їх усіма подробицями.
Тетяна Миколаївна таки погодилася на лікування. Андрій регулярно відвідував її, але завжди сам — Яна не була готова до нової зустрічі. Можливо, колись, у майбутньому, але точно не зараз. Їй потрібен був час, щоб загоїлися не лише фізичні рани.
— Ти не сердишся, що я все ж таки продовжую спілкуватися з нею? — спитав Андрій одного вечора, коли вони сиділи, обійнявшись, на новому, щойно зібраному дивані у своїй майже відремонтованій квартирі.
— Ні, коханий, — відповіла Яна, притуляючись до нього. — Вона твоя мати. Це твій біль. Але я дуже вдячна, що ти розумієш: мені поки що потрібен мій власний, захищений простір.
Андрій поцілував її у маківку.
— Знаєш, що я зрозумів після всього, що сталося? Що справжня родина — це не завжди ті, з ким ти пов’язаний кров’ю. Родина — це ті, хто щиро піклується про тебе, поважає тебе і любить тебе по-справжньому.
Яна посміхнулася і заплющила очі. Їхня нова домівка, їхнє нове, чисте життя тільки-но починалися. І в цьому житті більше не буде місця для безглуздої агресії та болю. Тільки для кохання, взаємної поваги та спокою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
