fbpx
Життєві історії
– Якщо тобі, Віро, не подобається твій чоловік, то дай другій з ним пожити, – мовила сусідка Анна. Віра поглянула на неї з-під лоба. А тут днями знайшла гроші, чоловік заховав. Ніколи гроші Василь від неї не ховав, а тут таке, та ще й новими купюрами. Віра сіла на стілець, опустивши руки на коліна, і сиділа так хвилин десять. Потім, гуркочучи порожніми відрами, пішла на город копати картоплю. Василь з’явився хвилин через п’ять, поглядаючи в бік дружини і посміхаючись у вуса. Посмішку цю Віра знала: якщо так посміхається, значить щось на розумі, щось задумав. – Ну, де тебе носить? – крикнула вона, – підкопуй давай. Та Василь і не думав йти на город, він пішов до хати

– Якщо тобі, Віро,не подобається твій чоловік, то дай другій з ним пожити, – мовила сусідка Анна. Віра поглянула на неї з-під лоба. А тут днями знайшла гроші, чоловік заховав. Ніколи гроші Василь від неї не ховав, а тут таке, та ще й новими купюрами. Віра сіла на стілець, опустивши руки на коліна, і сиділа так хвилин десять. Потім, гуркочучи порожніми відрами, пішла на город копати картоплю. Василь з’явився хвилин через п’ять, поглядаючи в бік дружини і посміхаючись у вуса. Посмішку цю Віра знала: якщо так посміхається, значить щось на розумі, щось задумав. – Ну, де тебе носить? – крикнула вона, – підкопуй давай. Та Василь і не думав йти на город, він пішов до хати

– Гарний у тебе чоловік, Віро, – хитро мружачись, – говорила Анюта, проходячи повз садок Михайлових. Віра якраз видирала траву. Вересневе сонце заливало яскравим світлом всю округу, залишаючи переливи на новенькій криші. За матеріалами

– Ти ба, кришу яку зробив Васька.

-Та ну тобі Кузьмівна, йди вже, вистачить язиком, – невдоволено бурчала Віра.

– А що не так? Я ж хвалю.

– Та все не так! Тільки й бачите: паркан новий, дах новий, не чоловік, а скарб.

– Ха-ха-ха, – залилася сміхом моложава сорокарічна Анюта, – якщо не подобається, так ти дай іншим пожити.

Віра почервоніла, підняла над головою сапу і махнула Анюті:

– Ось зараз як вийду, як пожену тебе, будеш знати, як язиком молоти.

Анюта, регочучи, пішла додому.

Були часи, коли Віра і Анна чекали з армії одного хлопця. І хлопцем цей був Василь. Тільки Анна до армії любила обманювати Ваську: то з ним, то не з ним. А Віра мовчазно чекала. Чекала, коли на танцях запросить, коли додому захоче провести. І коли в армію прийшов час йти, проводжали його дві дівчини: Віра і Аня. І з жодною нічого серйозного не було. Васька може і сам думав, нехай чекають, а там, куди крива виведе. І крива вивела до весілля.

Відслужив Васька, а вдома чекає його Віра, – побачила, зраділа, плаче від радості. А ось Анюта не зустрічала, – наречений у неї вже був. Васька на Вірі восени одружився, а через рік Анюта з чоловіком розлучилася. У Михайлових на той час син уже народився; і як би Анюта не дивилася в Васькину сторону, – той чи справді не помічав, чи то вигляд робив, що не помічає. Але всі двадцять років Віра любила чоловіка і не могла заспокоїтися, сумнівами мучилася: а раптом Васька по Ані досі сохне. І приводу наче не було, а щось мучило її всередині.

А тут днями знайшла, – важко повірити в таке, – схованку. Ніколи гроші по кутах не ховали (вже Віра то все перевірить, нічого такого за чоловіком не значилося). І раптом заначка, та ще новенькими купюрами.

Навіщо? Віра сіла на стілець, опустивши руки на коліна, і сиділа так хвилин десять, розмірковуючи, навіщо це чоловікові знадобилося гроші від неї приховувати. Рибалку чоловік любить, так на те гроші вона не шкодувала, – вже в цьому ніколи не відмовляла, ну хіба що років десять тому скандал учинила через вудки дорогущі. Ну  якщо ця вудка як дорога побутова техніка коштує, – як тут не обуритися. А так завжди мирно було.

І ось тепер заначка, навіщо і для чого. А може для когось? Віра представила  Анну, приймаючу гроші від її законного чоловіка.

«Ох, відправити б на місяць цю Аньку, – зітхала Віра, – точно легше б жилося». Вона вже думала про те, як розмову почати про заначку, як сказати, щоб вивести його на чисту воду. Причин серйозних ховати гроші вона не бачила, – дітям завжди все разом купували, радячись; день народження у Віри вже пройшов, – так що незрозуміло, навіщо відкладає.

Віра, гуркочучи порожніми відрами, пішла в город копати картоплю.

– І де його дідько носить, – бурчала вона, – підкопувати хто буде?

Василь з’явився хвилин через п’ять, поглядаючи в бік дружини і посміхаючись у вуса. Посмішку цю Віра знала: якщо так посміхається, значить щось на розумі, щось задумав.

– Ну, де тебе носить? – крикнула вона, – підкопуй давай.

– Гайда в хату, покажу щось, – посміхнувся Васька, встромивши в землю лопату.

– Робити тобі немає чого? Чого це я піду, тільки що в город вийшли, погода як на замовлення, – копай.

– Ну так підеш чи ні?

– Що я там забула?

– Ну як знаєш! – Василь розвернувся і розмахуючи ручищами, пішов з городу.

– Зовсім з глузду з’їхав, – подумала дружина.

А через хвилину Васька йшов на город в гумових чоботях в робочому одязі і з величезним букетом квітів, яких в селі днем ​​з вогнем не знайдеш, – з району віз.

Були в цьому букеті різні квіти, незвичні для сільських садів.

– Ну, дружино, з річницею весілля тебе! – сказав Василь, дивлячись як Віра кліпає очима. – Забула чи що? Ми ж двадцять років тому одружилися.

– Забула, точно забула, – розгублено сказала Віра, – ти ж ніколи не згадував, а тут раптом згадав.

В будинку Васька дістав гроші, – ті самі купюри і подав дружині:

– Не знаю, що тобі купити, незвичний я подарунки самостійно вибирати, так що сама що вибери. Серце у Віри готове було вискочити,  незвично і дивно раптом стало, підозріло.

– А чого це ти раптом розщедрився? – підозріло запитала вона.

– Може щось вчудив де, а тепер сліди заначкою замітає.

– Тьху ти, дурна жінка! – не витримав Васька. – Все зіпсувала! Які сліди, що ти мелеш?

– Ага! Анька досі на тебе задивляється.

Віра кинула квіти на стіл і заплакала.

– Ех, Віро, я свій вибір ще двадцять років тому зробив, а може і раніше, коли ти мені в армію щотижня писала. Люблю я тебе. І завжди любив. І аніскільки не пошкодував, що на тобі одружився. А подарунок до річниці зробити, це мене свояк напоумив, ось і вирішив я на міський манер привітати нас.

На наступний день накрапав дощ, тільки Віру це анітрохи не збентежило. Мугикаючи собі під ніс якусь мелодію, вона вийшла в садок зібрати траву. Анна йшла з магазину, закутавшись в дощовик. Побачивши, Віру, звернула з стежки і попрямувала до неї.

– Ти прямо вся світишся. Мільйон виграла?

– Виграла. Щастя своє виграла, – посміхаючись відповіла Віра, згадуючи минулу ніч.

Анька подивилася на колишню суперницю, пом’ялася, говорити чи ні, але не втрималася і похвалилася:

– А я, ти знаєш, заміж виходжу. І переїжджаю скоро в райцентр, до чоловіка.

Віра впустила відро з травою. Ще вчора вона мріяла, щоб Анька зникла з очей геть, а зараз стояла і думала про те, що нічого поганого Анюта їй не зробила, а просто жила своїм життям, шукала своє щастя. І захотілося Вірі порадіти разом, по-жіночому, з солідарності.

– А ми вчора з Васею річницю весілля відзначили, – поділилася Віра, – двадцять років як разом.

– Це добре, що він на тобі тоді одружився, – зізналася Анюта, – а то я ж по молодості трохи вибагливою була і тільки тепер свого судженого дочекалася.

– А знаєш, я тобі чого бажаю, – з радістю сказала Віра, – щоб ось так само як ми з Васею, років через двадцять, ви свою річницю весілля відзначили, а потім і тридцять, і п’ятдесят років, – щастя – воно в будь-які роки життя прикрашає.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.