Досить часто буває так, що людину потрібно просто підтримати у непросту хвилину, адже у кожного в житті наступає не найкращий період, як життя показує. І дуже важливо, щоб саме в цей час хтось простягнув руку допомоги, був поряд.
Іван – добрий знайомий мого чоловіка. Колись вони працювали разом, потім Іван звільнився, влаштувався на інше місце, але періодично вони зідзвонювалися, спілкувалися між собою. Іноді він заїжджав до нас в гості.
У Івана була сім’я, дорослий син, який вже одружився. Але раптом, в один з візитів Івана ми несподівано довідалися, що він розлучається. За його словами, дружина зрадила йому, пішла до іншого і з ним тепер не живе. Ми, звичайно, поспівчували йому. Вислухали його, намагалися підтримати доброю порадою, та й просто словом. Якби ми знали, чим все це закінчиться.
Іван унадився до нас приїжджати майже щотижня. Причому, він любив з’являтися без причини і особливого запрошення. Подзвонить тільки, запитає: «Ви вдома? Я зараз заїду до вас». Відмовляти йому нам було зовсім якось незручно. Бувало, навіть відкладали свої справи. Кожен раз нам доводилося вислуховувати його монологи про погану дружину, про те, як підло вона з ним обійшлася, про те, як вони майно ділять, як вони не можуть мирно розійтися.
Ми старалися, втішали його, співчували. Він засиджувався допізна. А у нас діти, режим. Треба їх вчасно і помити, і спати укласти. А Іван все сидить та сидить. Просити піти, начебто і шкода людини, горе у нього, виговоритися хоче. По черзі, як-небудь, помиємо діточок, укладемо спати, і далі сидимо з Іваном. Так ночі і пролітали. Бувало, що й ночувати його у себе залишали.
Все б нічого, але ці візити стали все частішими і вже реально нас напрягали, вони нас втомлювали дуже, тому, що ми не могли почувати себе комфортно у власному домі. У нас своя сім’я, свої інтереси. І ще одну дитину, тим більше таку дорослу, заводити не хотілося. Співчуття співчуттям, але якась елементарна пристойність і такт у людини повинні бути?! Та й вже було таке відчуття, що він заїжджав просто смачно поїсти у нас і час провести.
Ми з чоловіком йому почали радити познайомитися з якоюсь хорошою жінкою його віку, що він ще молодий. 40 років – це ще гарний вік для чоловіка. Можна ще й сім’ю створити і дитину народити у цей час. Я навіть вже подумувала його познайомити зі своєю самотньою подругою. Але, тут до нас дійшла щаслива звістка, що Іван познайомився з кимось і вони навіть зійшлися. Але щастя наше було не довгим. Дівчина виставила його через два тижні.
І знову понеслося. Ми знову по півночі вислуховували монологи Івана, повні смутку і безвиході. Це тривало більше року, напевно. За цей час, ми були незмінними свідками всіх його романів і розставань, злетів і падінь.
І так би і не закінчилися наші співпереживання, поки одна добра душа з його роботи не познайомила його з однією непоганою дівчиною. Дівчина, правда, недавно тільки розлучилася зі своїм чоловіком теж, і у неї була однорічна дитина. Ця чудова для нас жінка вчепилася в Івана і в його нову квартиру міцною хваткою. Свого житла і прописки у неї не було, як і засобів до існування. За кілька місяців вона змогла відвадити від Івана всіх колишніх знайомих. У тому числі і нас.
І дай їм Бог щастя на довгі роки, як то кажуть! І не має значення, що тепер навіть ні з днем народження, ні зі святом ніяким не привітають, та навіть і не поцікавляться, як ми і що з нами. Головне, що ми опинилися поруч у скрутні часи і підтримали тоді людину, були поруч у непростий життєвий час. Гарно, коли у всіх все добре закінчується. А про Івана ми й досі згадуємо, він нам телефонує, але дуже рідко, бо зайнятий своєю сім’єю.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
