Марічка та Тарас познайомилися на вечірці з нагоди дня народження спільного друга, десь у затишному львівському пабі з ароматом кави та старого дерева. Іскра між ними проскочила одразу, як гаряча блискавка, розвіюючи осінній смуток. Тарас, високий, з уважними сірими очима та легкою усмішкою, був саме тим чоловіком, про якого вона мріяла. Вже за пів року вони з’їхалися, орендувавши невеличку, але світлу квартиру у старовинному будинку на вулиці Коперника.
Їхні стосунки були сповнені тепла, спільних вечорів за переглядом фільмів та прогулянок парком. Єдине, що кидало тінь на цю ідилію і постійно бентежило Марічку, була подруга Тараса — Соломія.
— Соломія? Ми знайомі з дитинства, Марічко, — запевняв Тарас, коли вона обережно намагалася підняти цю тему. — Ми виросли разом у сусідніх будинках у Дрогобичі. Між нами лише дружба, чиста, як джерельна вода. Нічого більшого там і бути не може. Ти ж знаєш, я люблю лише тебе.
Марічка намагалася не надавати великого значення цій дружбі, але «черв’ячок» сумніву, як вона його називала, вперто гриз її зсередини. Він прокидався щоразу, коли Тарас поспішно хапав телефон, щойно приходило повідомлення, або коли його голос ставав особливо жвавим при згадці імені Соломії.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні, обговорюючи план спільної відпустки, телефон Тараса тихенько завібрував на стільниці. Марічка мимоволі кинула погляд на екран.
— Хто це? — запитала вона, намагаючись надати голосу байдужого тону.
— А це Соломія, — безтурботно відповів Тарас, піднімаючи телефон і прокручуючи стрічку. — Питає, чи не хочемо завтра зустрітися втрьох, випити запашного лате в її улюбленому кафе «Під синьою пляшкою».
Марічка відчула, як усередині все стислося в тугий вузол. Образ Соломії, яку вона лише раз бачила на фото, одразу постав перед очима: яскрава, усміхнена, надто «близька».
— Знаєш, я, мабуть, пас, — сказала Марічка, зібравши всю волю в кулак, щоб голос звучав рівно. — У мене завтра термінові справи по роботі, треба завершити квартальний звіт.
— Та годі тобі, Марусе, — Тарас притягнув її до себе, цілуючи в маківку. — Соломія класна, ви обов’язково подружитеся. Їй треба познайомитися з моєю обраницею.
— Не маю сумніву, — пробурмотіла Марічка, хоча в голові вже зріла підозра. Чому Тарас так наполягає?
Наступного дня Марічка не знаходила собі місця. Вона намагалася працювати, але думки постійно поверталися до Тараса та Соломії. Вона уявляла їх, які сидять у кафе, сміються з «їхніх» дитячих жартів, а Марічка, залишається за бортом їхнього маленького світу, наче приблуда. Напруга росла, поки не вибухнула рішенням, яке було їй невластиве.
«Я поїду і перевірю. Просто для того, щоб остаточно заспокоїтися, або, навпаки, отримати підтвердження», — вирішила вона.
Вона швидко знайшла те саме кафе — це була невелика, трохи богемна кав’ярня у старому дворі. Її серце калатало, як навіжене, коли вона заходила. Їй не довелося довго шукати. Вони сиділи у кутку, біля великого вікна.
Марічка побачила Тараса і Соломію. Вони були близько, схилившись один до одного, тихо перешіптувалися про щось. Це було не просто дружнє спілкування, це була інтимність. У якийсь момент Соломія поклала свою руку на руку Тараса, і він не відсторонився. Навпаки, він накрив її руку своєю, і їхні пальці переплелися. Цей жест, такий звичний для закоханих, розбив крихку стіну довіри, яку Марічка будувала пів року.
Марічка різко підвелася і, не відчуваючи під собою ніг, попрямувала до їхнього столика.
— Ну, як, весело вам, голуб’ята? — Голос Марічки прозвучав голосно і різко, привертаючи увагу кількох відвідувачів.
Тарас здригнувся, ніби його спіймали на гарячому, і поспішно відсмикнув руку. Його обличчя одразу стало блідим.
— Марічко? Ти що тут робиш? — його голос був сповнений паніки.
— Та ось вирішила перевірити, як у вас тут справи. І, здається, не дарма, — вона окинула його поглядом, повним презирства.
— Марічко, заспокойся, ти все не так зрозуміла, — почав Тарас, але Марічка перебила його гірким сміхом.
— А що тут розуміти? Переплетені пальці, інтимні шепоти! Мені все ясно. Ви, здається, забули, що ми пів року живемо разом.
Соломія спробувала втрутитися, її обличчя було червоним від сорому, але вона намагалася зберегти вигляд невинності.
— Марічко, ну ти що вигадуєш? Ми просто друзі. Я просто співчувала Тарасові з приводу його роботи…
— Ага, звісно, — гірко посміхнулася Марічка. — Такі друзі, що руки одна від одної відірвати не можете. Це «співчуття» виглядає дуже підозріло.
Тарас підвівся, його рухи були різкими.
— Марічко, давай вийдемо, поговоримо спокійно! Не треба влаштовувати тут цирк!
— Нема про що нам говорити, — відрізала Марічка, розвертаючись. — Я все зрозуміла. Розважайтеся далі зі своїми «друзями».
Він наздогнав її вже на вулиці, схопив за руку.
— Марічко, ну що ти вигадуєш? Між мною та Соломією нічого немає! Крім дружби!
— Так? А чому тоді ви так мило воркували? — Марічка спробувала вирвати руку. — Відпусти мене!
— Марічко, ну ми ж друзі дитинства! Близькі дуже! Але це просто дружба, не більше! — Тарас міцно тримав її. — Повір мені.
Марічка подивилася йому у вічі. Її розум кричав, що він бреше, але її серце, яке так хотіло вірити, шукало хоч краплю правди. На мить вона побачила у його очах не брехню, а щиру паніку і, можливо, страх втратити її.
— Я люблю тебе, Марічко, чуєш? Лише тебе! Соломія – просто друг. Так, близький друг, але не більше. Повір.
Знесилена і збита з пантелику, Марічка притулилася до його грудей, вдихаючи знайомий, рідний запах його одеколону.
— Вибач мені, — прошепотіла вона. — Я така дурепа.
— Нічого, — Тарас поцілував її. — Головне, що розібралися. Ходімо додому.
Життя ніби повернулося у звичне русло. Марічка змусила себе повірити Тарасові, придушивши голос розуму. Вони навіть стали іноді зустрічатися утрьох. Соломія була чарівною, трохи «повітряною» і дуже «нещасною».
Єдине, що продовжувало напружувати Марічку, це постійне фінансове втручання Соломії в їхнє життя. Соломія постійно брала у них гроші.
— Тарасе, позич сто доларів, треба терміново за навчання доплатити, — чи — Тарасе, позич на оренду, бо господар виселяє.
Тарас їй у борг давав без вагань. Тільки подружка борги повертати не поспішала. Соломія періодично знаходила роботу — то у кафе, то продавцем-консультантом — але швидко все кидала, пояснюючи це тим, що «не її покликання», або «поганий колектив». Вона вважала за краще, щоб гроші приходили «з боку».
Марічка давала Соломії гроші лише зрідка, коли та вже справді благала. Її дратувало, що доросла людина не може сама вирішити свої проблеми. Вона не мала жодного бажання бути грошовим мішком для подруги свого чоловіка.
— Слухай, мені здається, нам треба обговорити ситуацію із Соломією, — Марічка вирішила поговорити з Тарасом серйозно.
— А що з нею? — здивувався він, піднімаючи очі від ноутбука.
— Ну, як що? Вона постійно бере у нас гроші та не повертає. Це вже не смішно, Тарасе. Це вже борг, який ми несемо.
Тарас насупився, у його голосі з’явилося роздратування.
— Марічко, ну ти ж знаєш, у неї складна ситуація. Зараз криза, вона шукає себе. Невже я подрузі дитинства не можу допомогти?
— Тарасе, але це вже занадто. Ми не благодійний фонд. Ми відкладаємо на перший внесок за власну квартиру у новобудові біля «Арени Львів»! Ми маємо свої плани, свої витрати!
— Та годі, ми можемо допомогти другу. Це не ті суми, щоб сваритися.
Марічка відчула, що починає біситися. Він ігнорував її почуття і їхні спільні цілі.
— Другу? А чому цей друг не може сам про себе подбати? Чому ми маємо її утримувати? Вона ж постійно кидає роботу!
— Та годі тобі вже перебільшувати. Іноді можемо дозволити. Ми ж не бідні.
— Іноді? Тарасе, ти востаннє дивився, скільки грошей ми їй уже дали? Ти порахував, скільки це наших заощаджень?
Тарас відмахнувся, його обличчя стало кам’яним.
— Все, досить! Я не хочу це обговорювати. Соломія — мій друг, і я їй допомагатиму. Подобається тобі це чи ні.
Він демонстративно вийшов із кімнати, залишивши Марічку приголомшеною. Вона не могла зрозуміти, чому Тарас так сліпо захищає Соломію, навіть ціною їхнього спільного майбутнього.
Вона зайшла у свою бухгалтерську програму, де вела облік усіх витрат. Загальна сума, яку вони позичили Соломії за пів року, перевищувала її три місячні зарплати. Це були ті самі гроші, які вони відкладали на покупку квартири!
— На ці гроші ми могли б вже купити меблі! — прошепотіла вона, відчуваючи, як у грудях розгорається гнів, який уже неможливо придушити.
Минуло кілька тижнів. Напруга у стосунках зростала. Вони майже не розмовляли, хіба що про побутові дрібниці.
Одного ранку Марічка повернулася додому раніше, ніж очікувалося, оскільки зустріч на роботі скасувалася. Вона зайшла у квартиру і одразу відчула дивну тишу.
— Тарасе? — покликала вона.
Ніхто не відповів. На роботі він мав бути ще дві години. Вона зайшла у спальню. Його речей у шафі не було. Навіть його улюбленого старого шкіряного портфеля.
Марічка намагалася придушити паніку. «Може, він поїхав у відрядження і забув попередити?» Вона схопила телефон і спробувала набрати Тараса. Абонент недоступний.
Вона вже хотіла дзвонити до його офісу, коли на її телефон прийшло повідомлення. Від «Дія.Послуги».
Повідомлення: Ваш чоловік, Тарас Григорович, подав заяву про розірвання шлюбу. Вам необхідно з’явитися…
Марічка не змогла дочитати. Її охопив справжній жах. Шлюб? Вони ж не були офіційно одружені, лише жили разом! Тоді яке «розірвання шлюбу»? Вона відчула, як її світ тріщить.
Вона знову набрала Тараса — марно. Тоді вона, наче у маренні, перевірила їхній спільний банківський рахунок. Той самий рахунок, куди вони два роки відкладали на квартиру.
Рахунок був порожній.
Усі гроші, які вони збирали, зникли. Марічка відчула, як підлога йде з-під ніг. Вона обдзвонила всіх спільних друзів — ніхто нічого не знав. А найгірше було, що й Соломія, виявилося, недоступна. Її телефон був вимкнений.
Минув тиждень. Марічка була на межі нервового зриву, ледве змушуючи себе їсти. Вона залишилася без грошей, без перспектив на власне житло і без відповіді.
А потім, укотре перевіряючи профіль Тараса у соціальній мережі, вона побачила свіжі фото.
Тарас та Соломія. Вони стояли на березі моря, десь, де немає осінніх туманів. Обіймаються, збуджено посміхаються в камеру. І підпис, як укол голки в серце: «Кохання всього мого життя! Нарешті ми разом, вільні від минулого».
Марічка просто не могла повірити. Усе це був спектакль? Усі ці роки між ним та Соломією щось було, а вона була лише «гаманцем»? Вона гортала профіль далі: фото з дорогих курортів, вишуканих ресторанів, подорожей. Це були їхні спільні гроші! Гроші, зароблені її бухгалтерською працею.
Від люті Марічка схопила телефон і кинула його. На щастя, він приземлився на м’який плед. Вона не змогла стримати сліз. Він не просто кинув її. Він пограбував її, зганьбив їхню пам’ять.
Вона написала Тарасові гнівне, але дуже коротке повідомлення: «Насолоджуйтесь моїми мріями». Відповіді, очевидно, не було. Коли вона спробувала зв’язатися із Соломією, та просто заблокувала її.
Дні тяглися нескінченно. Марічка поступово почала приходити до тями, зцілюючи рани. Зрада Тараса була болючою, але вона зрозуміла, що життя на цьому не закінчується. Вона мобілізувалася. Знайшла собі нове, більш оплачуване місце роботи. Зняла іншу, меншу, але чисту квартиру і почала з нуля.
Через два роки вона познайомилася з Артемом, успішним підприємцем, який працював у сфері IT-технологій. Артем був протилежністю Тарасові: надійний, спокійний, цінував її розум і фінансову обачність.
Сім років пролетіли непомітно. Марічка відкрила своє власне бухгалтерське агентство, яке спеціалізувалося на обслуговуванні IT-стартапів. У них з Артемом народилася донька, яку назвали Орисею. Вони купили великий, світлий будинок у передмісті Києва. Життя, здавалося, налагодилося остаточно.
А от у Тараса все було інакше.
Якось, занурений у думки, він їхав містом на старому запозиченому «Ланосі» і зупинився на світлофорі біля площі Льва Толстого. Його погляд випадково зачепився за знайому постать на тротуарі. Він не міг повірити своїм очам.
То була Марічка. Але як вона змінилася! Виглядала приголомшливо: доглянута, стильно одягнена у дорогий кашемір. А її постава — вона йшла так впевнено, як директорка великої компанії. Поруч із нею йшов високий, елегантний чоловік — Артем. На руках він тримав маленьку дівчинку, яка, без сумніву, була їхньою донькою. Вони розмовляли та сміялися.
У Тараса всередині все стислося. Він не міг відірвати погляду. Яка щаслива була Марічка! І як йому в цей момент стало шкода, що він тоді з нею так вчинив.
Він насправді ніколи її не любив. Подобалася, звісно, була «тиха гавань», але його серце завжди билося від думки про Соломію. А вона роками його дражнила своєю недоступністю, заявляючи, що «дружба — це єдине, що я можу тобі дати».
І тоді Тарас вирішив піти іншим шляхом, підкупити її. Він знав, як Соломія любить розкіш і мандрівки. Він вирішив підкопити гроші (їхні спільні гроші!), щоб забезпечити їй безбідне життя, сподіваючись, що матеріальний комфорт замінить їй любов.
Грошей вистачило на півтора року феєричного життя: Мальдіви, дорогий готель у Стамбулі, брендові речі. Тарас сподівався, що за цей час Соломія закохається в нього. Але коли гроші почали катастрофічно закінчуватися, Соломія одразу втекла. Просто зникла, знайшовши собі якогось заможного забудовника.
А Тарас так і залишився сам. Він не вмів заробляти гроші, він умів лише брати.
Світлофор перейшов на зелений. Тарас не рухався з місця, дивився, як Марічка з родиною переходить дорогу. Чоловік дбайливо підтримував її за лікоть, а донька цілувала її в щоку.
Позаду пролунали гудки нетерплячих водіїв. Тарас прийшов до тями і повільно рушив. Як вона змогла змінити своє життя? Чому в неї все вийшло, а в нього, який мав «справжнє кохання», — ні?
Він припаркував машину на узбіччі і дістав телефон. Пальці самі знайшли профіль Марічки у соцмережі. Фото щасливої родини, пости про відкриття нового філіалу агентства. Вона, здавалося, світилася зсередини.
Тарас уже заніс палець над кнопкою «Написати повідомлення», але в останній момент зупинився. Що він напише? «Вибач, що вкрав твої мрії, а тепер сиджу в орендованій кімнаті?»
Він завів машину і поїхав додому. У маленьку, тісну орендовану кімнату в старому гуртожитку. Там на нього ніхто не чекав. Залишилося лише гірке відчуття втраченого шансу та непоправної помилки, ціною якої стало його власне майбутнє. Він зрозумів, що Марічка, яку він називав «дурненькою», була набагато мудрішою за нього. Вона втратила гроші, але зберегла гідність. Він здобув «кохання», але втратив усе.
Це була найдорожча відпустка у його житті.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
