Зі мною і моїм чоловіком Дмитром живе його 10-річна донька від попереднього шлюбу. Так склалося в нас, у чоловіка доля така, а я щиро його кохаю і розумію, тому відмовити не могла, коли він сказав, що його дитя буде жити з нами.
Вірніше, вона половину часу живе з нами, а половину зі своєю матір’ю. Дмитро просто душі в своїй доньці не чує, купує їй гарні речі, водить в кінотеатри, різні гуртки.
Я в цьому плані його повністю підтримую, навіть радію за те, що маю такого хорошого чоловіка, він дуже добрий батько, як виявилося. А донечка його – дуже хороша дівчинка, вона дуже схожа на свого тата.
Інші батьки після розлучення дітей своїх і не згадують, добре якщо аліменти платять, а мій Дмитро сам хотів, щоб його донечка з ним жила. Я до того ж теж чекаю дитину зараз, бачу, що чоловік буде хорошим батьком для нашого майбутнього малюка, тому я була спокійна і пишалася ним.
Все було б просто чудово, але вже кілька разів відбувалося таке, що мені, щиро кажучи, зараз зовсім не подобається: я приходила з роботи додому та зустрічала у нас в квартиру матір його дочки, колишню дружину Дмитра.
Коли це в перший раз сталося, вона мене просто проігнорувала повністю, як не дивно. Зиркнула в мою сторону якось недобре, попрощалася з дочкою, встала і відразу просто пішла. Ні привіталася, ні попрощалася, наче я якась випадкова людина, яку вона бачить вперше.
Вдруге колишня дружина мого чоловіка сказала щось собі під ніс щось типу: «Здрастуйте». І спокійно продовжила сидіти з дочкою на нашій кухні.
Пішла вона десь аж через годину. І це при тому, що квартира у нас однокімнатна, я навіть почати готувати вечерю не змогла через неї. Незручно було просто мені зовсім, що вона там сидить як у себе вдома. А от вона нічого подібного не відчувала, і не спішила нікуди.
Я з нею взагалі ніколи не спілкувалася. Коли настає її черга забирати дитину, мій чоловік завжди вдома. Вона просто приходить і веде дочку, а я в кімнаті сиджу і навіть не виходжу. Неприємна вона жінка, і розлучилися вони з Дмитром дуже непросто.
Я спробувала поговорити зі своїм чоловіком на цю тему, адже для мене це ситуація непроста. Він вислухав мене, пошкодував, звісно, сказав, що у всьому цьому, звичайно, хорошого мало, але нікому нічого забороняти він не збирається. Дочка має право спілкуватися зі свою рідною матір’ю, коли їй захочеться, адже вона дитина ще мала і взагалі тут ні до чого.
Але я ж не проти того, щоб вона спілкувалася зі своєю рідною матір’ю. Але чому це обов’язково треба робити у нас в будинку? Вона і так з нею проводить половину часу. Якщо мало, нехай вони йдуть кудись гуляють разом або нехай вона дитину зі школи забирає і веде її кудись відпочити.
З цією жінкою я зовсім не хочу розмовляти. З нею навіть чоловік не хоче сперечатися. Говорити щось 10-річній дитині теж не гарно, адже вона ще маленька, вона дійсно не винна ні в чому.
Ми з нею лише нещодавно налагодили відносини, трохи подружилися. Як вона стане до мене ставитися, якщо я їй скажу, щоб вона рідну маму перестала приводити додому до нас? Буду в її очах справжньою мачухою. Але моя доброта може обернутися проти мене самої і я бачу, що скоро буде саме так.
А ситуація, тим часом, повторюється все частіше. Не хочу щось комусь доводити, намагаюся себе не накручувати, мовчки чекаю, коли вона піде і йду на кухню готувати їжу. Але все одно це дуже неприємно. А мені в моєму становищі хвилюватися не можна.
Як мені пояснити цій жінці, що це мій дім і їй тут не місце, щоб ніхто не образився на мене, адже суперечок не хочу, я людина спокійна?
Фото ілюстративне.
