Моя мама переїхала до мене жити, вона сама так захотіла. Я погодилася на переїзд, думала, що так краще буде, але тепер бачу, що нічого доброго з цього не вийшло.
Мама постійно скаржиться, що їй у мене погано. Тепер ні у себе її лишати, ні назад її в село везти. Просто не знаю, що тепер робити.
З чоловіком ми розійшлися. У нього з’явилася інша жінка, тому він сказав мені, що не хоче нікого обманювати, і він йде від нас.
Ми мирно розлучилися, квартира залишилася мені, натомість я відмовилася від аліментів. До дитини чоловік іноді приходить, але особливо нам не допомагає.
Звичайно, я засмутилася і перебувала тоді в повній розгубленості. Син ще маленький, тільки оформила його в садочок, складно самій справлятися.
Батьки мої жили в селі. Мій батько довго хворів, і мама не могла його залишити, щоб переїхати до мене і допомагати з дитиною. Але, вона не виявляла особливого бажання навіть просто забрати внука до себе на вихідні чи на канікули.
Я не раз з заздрістю дивилася на своїх подруг, які могли дітей залишити з бабусями навіть на кілька днів, у мене ж такої підтримки з боку батьків ніколи не було.
Минув час. Син виріс і поїхав з дому, а я залишилася жити сама в квартирі. До мене сватається один хороший чоловік, але я не спішу з відповіддю, поки-що ми просто зустрічаємося.
Рік тому мого батька не стало. Звичайно, я приїхала і допомогла мамі з похороном. Усі витрати теж взяла на себе я.
Після цього мама дуже здала, щодня мені телефонувала і скаржилася на життя.
Я приїжджала до неї на вихідних лише, частіше не могла, бо я працюю, а вона ображалася.
Якось я приїхала до мами в суботу, а вона стала плакати, що їй самій дуже важко.
– Навіщо я дітей народжувала, якщо тепер мені доводиться самотню старість проживати? – голосила вона.
– Мамо, я ж роблю все від мене залежне, і приїжджаю, і продукту купую, а ти сама ще собі раду даєш. Ну що я можу ще для тебе зробити?
– Можеш забрати мене до себе. Добра донька давно б вже так зробила! – заявила мама.
Робити було нічого, я забрала в той же день маму до себе. У мене квартира двокімнатна, то я одну кімнату, меншу, мамі виділила, а більшу собі залишила.
Їй це не сподобалося, вона певний час побурчала, а потім перестала.
Зате, тепер у неї з’явився інший план – продавати її будинок в селі і мою квартиру, а за виручені гроші купити для нас більшу квартиру.
Я не захотіла на це йти, тому що все може змінитися, не варто поспішати. Мало що, а якщо я надумаю заміж виходити ще. Мені ж лише 45 років, моєму нареченому, взагалі, лише 42, так що ми молоді люди, і він точно не захоче жити з тещею.
Як виявилося, це було правильне рішення. Протягом перших двох місяців усе було гаразд. Маму все влаштовувало. А потім вона сказала, що їй складно прибирати, готувати їжу.
Але ж я на цьому не наполягала? Якось я без неї справлялася. А зараз мама тут і нарікає на своє життя.
Я пропонувала матері нічого не робити. Відпочивати. Але їй нудно. Вона хапається за різні справи, ніби я її змушую.
– Я не можу сидіти у бруді? Ти ж пізно приходиш, а я голодна. Тому змушена щось робити, – пояснює вона.
Але відразу після цього скаржиться на втому. Мені це не подобається, бо я також приходжу втомлена додому.
Я їй кажу, що вона може завжди повернутися на батьківщину, у свій будинок і господарювати там скільки завгодно. І жодних питань.
Вона почала плакати, нібито я її виганяю, вона не потрібна нікому на цьому світі. Тоді я сказала, що можна продати там її житло і тут придбати однокімнатну квартиру.
– Ага, і чим мені займатися у порожній квартирі? У тебе ж немає часу, щоб мене часто відвідувати! – плаче вона.
Знову не так. Я втомилася від її нарікань. Скільки можна? Живе на всьому готовому, я у неї гроші ні за продукти, ні за комуналку не беру.
Мамі ще й 70-ти нема, і вона доволі добре себе почуває, от тільки любить людина скаржитися на життя, і нічого з цим не зробиш.
Я намагаюся не реагувати на неї, але це дратує та вимотує. Що робити — гадки не маю. Якась безвихідь.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.