Якось я приїхала до мами в суботу, а вона стала плакати, що їй самій дуже важко. – Навіщо я дітей народжувала, якщо тепер мені доводиться самотню старість проживати? – голосила вона. – Мамо, я ж роблю все від мене залежне, і приїжджаю, і продукту купую, а ти сама ще собі раду даєш. Ну що я можу ще для тебе зробити? – Можеш забрати мене до себе. Добра донька давно б вже так зробила! – заявила мама. Робити було нічого, я забрала в той же день маму до себе, але тепер про це шкодую

Моя мама переїхала до мене жити, вона сама так захотіла. Я погодилася на переїзд, думала, що так краще буде, але тепер бачу, що нічого доброго з цього не вийшло.

Мама постійно скаржиться, що їй у мене погано. Тепер ні у себе її лишати, ні назад її в село везти. Просто не знаю, що тепер робити.

З чоловіком ми розійшлися. У нього з’явилася інша жінка, тому він сказав мені, що не хоче нікого обманювати, і він йде від нас.

Ми мирно розлучилися, квартира залишилася мені, натомість я відмовилася від аліментів. До дитини чоловік іноді приходить, але особливо нам не допомагає.

Звичайно, я засмутилася і перебувала тоді в повній розгубленості. Син ще маленький, тільки оформила його в садочок, складно самій справлятися.

Батьки мої жили в селі. Мій батько довго хворів, і мама не могла його залишити, щоб переїхати до мене і допомагати з дитиною. Але, вона не виявляла особливого бажання навіть просто забрати внука до себе на вихідні чи на канікули.

Я не раз з заздрістю дивилася на своїх подруг, які могли дітей залишити з бабусями навіть на кілька днів, у мене ж такої підтримки з боку батьків ніколи не було.

Минув час. Син виріс і поїхав з дому, а я залишилася жити сама в квартирі. До мене сватається один хороший чоловік, але я не спішу з відповіддю, поки-що ми просто зустрічаємося.

Рік тому мого батька не стало. Звичайно, я приїхала і допомогла мамі з похороном. Усі витрати теж взяла на себе я.

Після цього мама дуже здала, щодня мені телефонувала і скаржилася на життя.

Я приїжджала до неї на вихідних лише, частіше не могла, бо я працюю, а вона ображалася.

Якось я приїхала до мами в суботу, а вона стала плакати, що їй самій дуже важко.

– Навіщо я дітей народжувала, якщо тепер мені доводиться самотню старість проживати? – голосила вона.

– Мамо, я ж роблю все від мене залежне, і приїжджаю, і продукту купую, а ти сама ще собі раду даєш. Ну що я можу ще для тебе зробити?

– Можеш забрати мене до себе. Добра донька давно б вже так зробила! – заявила мама.

Робити було нічого, я забрала в той же день маму до себе. У мене квартира двокімнатна, то я одну кімнату, меншу, мамі виділила, а більшу собі залишила.

Їй це не сподобалося, вона певний час побурчала, а потім перестала.

Зате, тепер у неї з’явився інший план – продавати її будинок в селі і мою квартиру, а за виручені гроші купити для нас більшу квартиру.

Я не захотіла на це йти, тому що все може змінитися, не варто поспішати. Мало що, а якщо я надумаю заміж виходити ще. Мені ж лише 45 років, моєму нареченому, взагалі, лише 42, так що ми молоді люди, і він точно не захоче жити з тещею.

Як виявилося, це було правильне рішення. Протягом перших двох місяців усе було гаразд. Маму все влаштовувало. А потім вона сказала, що їй складно прибирати, готувати їжу.

Але ж я на цьому не наполягала? Якось я без неї справлялася. А зараз мама тут і нарікає на своє життя.

Я пропонувала матері нічого не робити. Відпочивати. Але їй нудно. Вона хапається за різні справи, ніби я її змушую.

– Я не можу сидіти у бруді? Ти ж пізно приходиш, а я голодна. Тому змушена щось робити, – пояснює вона.

Але відразу після цього скаржиться на втому. Мені це не подобається, бо я також приходжу втомлена додому.

Я їй кажу, що вона може завжди повернутися на батьківщину, у свій будинок і господарювати там скільки завгодно. І жодних питань.

Вона почала плакати, нібито я її виганяю, вона не потрібна нікому на цьому світі. Тоді я сказала, що можна продати там її житло і тут придбати однокімнатну квартиру.

– Ага, і чим мені займатися у порожній квартирі? У тебе ж немає часу, щоб мене часто відвідувати! – плаче вона.

Знову не так. Я втомилася від її нарікань. Скільки можна? Живе на всьому готовому, я у неї гроші ні за продукти, ні за комуналку не беру.

Мамі ще й 70-ти нема, і вона доволі добре себе почуває, от тільки любить людина скаржитися на життя, і нічого з цим не зробиш.

Я намагаюся не реагувати на неї, але це дратує та вимотує. Що робити — гадки не маю. Якась безвихідь.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube. 

Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.

You cannot copy content of this page