З чоловіком я прожила більше двадцяти років, ми з Олександром зійшлися у зрілому віці, в нас обох це другий шлюб. Олександр старший за мене на 15 років, коли ми почали жити разом, мені було 40 років, а йому 55.
На той час ми були розлучені і мали дорослих дітей. Дві мої дочки залишилися жити в моїй квартирі. Потім старша виплатила молодшій якусь компенсацію і залишилася сама в квартирі, а молодша разом з своїм чоловіком придбали собі житло.
У Олександра була своя невелика двокімнатна квартира, його єдина дочка давно жила в іншій області, до батька вона приїжджала не часто, а якщо точніше, то взагалі не приїжджала, бо вважала його зрадником, через те, що він розлучився з її мамою.
Відразу скажу, що я тут ні до чого, бо зустрілися ми вже тоді, коли Олександр з дружиною вже були розлучені.
Жили ми з Олександром дуже добре, були надійною опорою і підтримкою один для одного. Все робили спільно, вели спільний бюджет, але не були офіційно розписані, бо чомусь повважали це зайвим.
Проте час показав, що це було моєю найбільшою помилкою. Влітку цього року Олександр почав хворіти, я витратила багато сил, часу і грошей на його лікування, але краще чоловікові не стало, Олександр потрапив в лікарню, і прогноз лікарів невтішний.
Дізнавшись про це, нарешті приїхала і його дочка. Я вперше за 20 років побачила її, а так ми зналися лише за фотографіями. Ірина спілкується зі мною дуже сухо і неприязно, вона відразу попередила мене, що дружби між нами не буде.
Якось я прийшла в лікарню до чоловіка і побачила там його дочку. Ірина прийшла з нотаріусом, вони переписували квартиру Олександра.
Я стояла в дверях і просто не знала, що казати. Олександру було дуже незручно переді мною. Коли його дочка пішла, він попросив в мене пробачення, подякував за роки, прожиті разом, за любов і турботу, але пояснив, що інакше вчинити не міг, бо це його рідна дитина і вона б йому цього не пробачила.
Зараз Олександр в лікарні у важкому стані. Я ще живу в його квартирі, але впевнена, що як тільки чоловіка не стане, його дочка мене попросить звільнити територію.
Що мені робити? Мені так прикро, що просто словами не передати. Я 20 років доглядала чоловіка, вкладалася у наш спільний побут, а тепер все це просто так дістанеться його дочці, яка навіть жодного разу не запитала, як почувається батько і чи йому щось треба. Навіть зараз все лікування оплатила я.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
