– А я не раз синові своєму кажу – Володю, ну якщо я в чомусь неправа, то ти не мовчи, а скажи мені про це відразу! – розповідає Ірина Дмитрівна. – А він мені: «Мамо, та в усьому ти права! Тільки, будь ласка, я тебе дуже прошу, не треба сперечатися з моєю дружиною Галиною. Заради миру в родині і нормального людського життя, так усім буде спокійніше. Нехай вона робить, як вважає за потрібне, ти не втручайся вже туди до неї, не повчай її, прошу тебе дуже». Ну, з одного боку, напевно, добре, що він на стороні своєї дружини. Але сумно мені, як матері його рідній, від того, звичайно. Мене попросити поступитися його дружині йому простіше, звичайно, хоча я, за його словами, права в усьому.
Синові Ірини Дмитрівни, Володимиру, 34 роки. Вони з дружиною Галиною живуть окремо, виховують своїх двох доньок – п’яти років і кількох місяців від народження.
Ірина Дмитрівна дуже хотіла б теж брати участь у вихованні своїх рідних онучок. Вона неймовірно любить дітей і відмінно ладнає з малюками своїх подруг та сусідок і з дітьми своїх племінників. Але невістка до дітей її не дуже запрошує, а коли жінка сама проситься провідати їх, видно, що дружині її сина це не дуже подобається, вона проти таких візитів свекрухи, чомусь. Все спілкування повинно обов’язково проходити в присутності Галини. Молода жінка постійно стежить за кожним словом матері свого чоловіка, рухом, поглядом своєї свекрухи. Ірина Дмитрівна вже й не знає, що сказати, як сісти, куди подивитися та як крок ступити.
– Кожен подих регламентований дружиною мого сина! – сумно говорить Ірина Дмитрівна. – Вона сидить буквально за плечем у мене і дивиться, не відводячи погляд. Які слова говорити, в які ігри грати, що можна, а що не можна. Тільки й чую – «це моя дитина, я краще знаю, мені вирішувати, як бути з нею». Так, звісно, я ніколи з нею не сперечаюся, але я ж не роблю нічого поганого для дитини.
Ірина Дмитрівна регулярно пропонує невістці допомогу, але та кожен раз відмовляється. Треба сказати, Галину зразковою господинею не назвеш, а тепер, з немовлям і порівняно невеликою ще зовсім старшою дочкою, руки у неї до багато чого в будинку просто не доходять ніколи, бо часу на все не вистачає.
Прийшла тут, дивлюся, у неї гора посуду стоїть величезна, таке враження, що весь посуд, який є в домі вже використали і жодної чистої тарілки в домі немає! – розповідає жінка. – Закочую рукава свої, стала мити той посуд. Галина летить до мене вже на кухню, мовляв, що ви робите? Хто вас просив? Не треба! Білизну з машинки дістала, розвішувати почала, так вона мене сама прямо з ванни і вивела. Я, каже, потім сама все зроблю в своєму домі! Я кажу, так давай, я зроблю, мені не важко, тобі ніколи з маленькими дітьми! Ну що ті речі в машинці лежать, киснуть явно не першу годину, а вона мені все одно говорить, що нічого робити їй не потрібно.
Ірина Дмитрівна пропонувала погуляти зі старшою донькою, поки невістка сиділа вдома з малятком, відвести дівчинку в дитячий театр або зоопарк неподалік, або навпаки, погуляти на вулиці з коляскою, поки мати займеться зі старшою донькою, або підуть кудись відпочивати. Могла б вона і двох онучок взяти на вулицю, поки Галина побуде вдома сама, відпочине або займеться якимись справами. На все у відповідь категоричне – ні, не треба, я сама.
– Добре, кажу, йди гуляй, я тоді вдома зможу щось тобі зробити, що ти скажеш. Попрати, попрасувати, приготувати щось поїсти, підлогу протерти. І знову у відповідь категоричне «ні». В результаті йдемо на вулицю всі разом, невістка, як завжди, без настрою. Але і там все не складається.
Нещодавно жінки знову посперечалися на рівному місці, Ірина Дмитрівна аж розплакалася від того.
– Вийшли ми з невісткою на вулицю з дітьми. Я взяла коляску, пішла з нею в сквер, невістка зі старшою донькою залишилася на дитячому майданчику. Через п’ятнадцять хвилин дивлюся – летить, очі великі: «Куди ви поділися? Де вас носить? Я дзвоню, ви чому не можете відповісти?» У мене телефон в сумці, а сумка в квартирі залишилася. Ну куди я могла подітися з коляскою? Сквер маленький, близько біля будинку, я нікуди з нього не йшла. А Галина так сперечалася зі мною, а я весь час мовчала, навіть не знала, що їй сказати на це. «Так будете чинити ще, взагалі більше дітей не побачите».
Окремий сум – харчування.
Готувати Галина любить ще менше, ніж прибирати. І старша дочка їсть строго певний і дуже обмежений набір страв. Пропозиції приготувати внучці щось новеньке і корисне не подобаються Галині ніколи: «Не треба, дитина це є не буде!» При цьому, коли вони приходять в гості до Ірини Дмитрівни, то жінці часто вдається вмовити дівчинку спробувати її куховарство, і дитина їсть із задоволенням. Супи, підливки, тефтелі, тушковані овочі, фаршировані млинці – все дівчинка полюбляє прекрасно, всупереч материному «вона це не буде».
– Ну треба ж годувати дитину не тільки одними яйцями та макаронами! – говорить Ірина Дмитрівна. – Все вона прекрасно їсть у мене. Треба готувати, пропонувати щось нове, смачненьке, оригінально приготвлене! Харчування має бути різноманітним та корисним для маленької дитини!
У такі моменти Галина ще більше сердиться на маму свого чоловіка.
– Їй, напевно, хочеться, щоб я зовсім не приходила у їх дім! – зітхає сумно свекруха. – Але я приходжу до маленьких дітей. З онуками моїми у мене любов і взаєморозуміння, старша біжить до мене з розпростертими обіймами, не хоче відпускати, коли я збираюся додому. А Галині це не подобається, ну а я що можу вдіяти?
Ірина Дмитрівна скаржиться синові, але той лише розводить руками на це.
– Ти, – каже, – мама, права, але не сперечайся з Галиною. Вона мати, нехай робить, як вважає за потрібне. Сама розумієш, що так краще буде для всіх.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – segodnya.
