fbpx
Життєві історії
Якось я поверталася я додому, чую – сусідки перешіптуються і поглядають на мене. Сказали про те, що Андрій в село повернувся. Але не до моєї доньки, яка дитину від нього чекала. Він зібрався одружуватися з іншою. Говорили, що весілля було шикарне, але наречений не особливо радів своєму щастю. Після цього молоді виїхали з нашого селища. Я і зітхнула з полегшенням, а донька не знала, як має це пережити

От відчувала я щось недобре, коли неодноразово говорила доньці:

– Наталочко, знайди вже собі підходящого нареченого, не рівня Андрій тобі.

– Ну що ти заладила одне і те ж, мамо, ми любимо один одного і будемо щасливі всупереч усьому.

– Яка ж ти наївна у мене, скоро твоєму Андрію батьки знайдуть наречену з свого кола, згадаєш ще моє слово, донечко, – хитала я головою.

Але Наталка мене не слухала, продовжуючи зустрічатися з цим хлопцем. Вона навіть встигла познайомитися з його батьками і повідомити, що вони цілком хороші люди, але от тільки не пройшов і тиждень після цієї зустрічі, як Андрій зник.

– Ну і де твій хороший наречений? – питала я у дочки, що плакала вечорами.

– Він поїхав, мамо. Сказав, що потрібно залагодити справи компанії, а батько зайнятий, ось і відправив його.

– Ну ну, – не вірила я, і щоб хоч якось відвернути дочку від сумних думок запросила свою давню подругу з сином, вони недавно повернулися в наше місто. У Ганни недавно не стало чоловіка, ось і вирішила вона перебратися назад в селище, де пройшло її дитинство. Михайло, її син був трохи старшим за мою доньку, красень-хлопець, колишній випускник юридичного вузу, чим не перспективний наречений.

Але Наталка просиділа весь вечір за столом з кислим виразом обличчя, зовсім не зацікавившись гостем.

– Донечко, як тобі Михайло? – запитала я, провівши гостей.

– Хороший хлопець – знизала вона плечима і пішла до себе.

Наближалася сесія, дочка пішла з головою в навчання, я списувала її погане самопочуття на звичайну втому. Але коли Наталці стало погано від запаху її улюбленої запеченої риби, я запідозрила недобре.

– Нічого не хочеш мені сказати?

– Хочу, – вона сіла і мнучи край сукні вимовила – я чекаю дитину.

– Від Андрія так?

– Так, – дочка заплакала – він як поїхав, так і ні дзвінка, ні звісточки, що ж з нами буде, мамо!

– Попереджала я тебе. А батьки? Ти ж з ними познайомилася, говорила – хороші люди.

– Ходила я до них, Вероніка Павлівна не захотіла зі мною розмовляти, після почутого, і вигнала мене з свого дому.

***

Так пройшла весна, сесію Наталка ледве закрила, а на наступний навчальний рік взяла академвідпустку. Якось я поверталася я додому, чую – сусідки перешіптуються і поглядають на мене.

– Ну що на цей раз у вас?

– Кажуть, Андрій повернувся, до весілля готується, – єхидно сказала Галина Михайлівна, любителька свіжих пліток – що, онук то так без батька і залишиться?

– Не твоя справа, – процідила я – йшла б краще що корисне зробила, онукам своїм вареників наварила, а тобі б все пліткувати.

І дійсно, я як у воду дивилася коли вмовляла дочку не зв’язуватися з Андрієм, одружився дочкин залицяльник з дівчиною з свого кола. Говорили, що весілля було шикарне, але наречений не особливо радів своєму щастю. Після цього молоді виїхали з нашого селища. Я і зітхнула з полегшенням.

Наталка тим часом народила малюка, хлопчика назвали Сергійком. Дочка, дізнавшись новину від «добрих» сусідок, цілими днями плакала і не могла знайти собі місця. Який вже там догляд за малюком. Довелося взяти самій відпустку на роботі і весь день проводити з онуком.

Якось на прогулянці я випадково зустріла Михайла. Хлопець посміхнувшись, підійшов до нас.

– Як справи у вас? Наталка як?

– Так як бачиш. З будинку практично не виходить.

Кілька хвилин хлопець постояв з нами, і поспішив у своїх справах.

Але після цієї зустрічі, я помітила, як дочка трохи повеселішала.

– Мамо, я сама сьогодні на прогулянку сходжу з Сергійком, ти відпочинь трохи, – якось заявила вона.

А потім дивлюся, Михайло став бувати у нас частіше, у вихідні брав Сергійком з Наталкою на прогулянки, в будні забігав по вечорах після роботи. Не встигла я й оком моргнути, як діти, світися від щастя заявили, що подали заяву в РАЦС.

Справили весілля, молоді оселилися у нас. Минуло кілька років, Сергійко пішов у садок, Наталка чекала другого малюка, коли на порозі з’явився він.

– Я хотів би побачити сина, – сказав Андрій.

– У тебе його немає, – спокійно відповіла дочка, але я відчула якихось сил їй це коштувало.

– Наталю, прости мене будь ласка, я пішов на поводу у своїх батьків, я нічого не знав про дитину.

–Андрію, не бреши, ми жили в одному селищі, і не таке вже воно велике, щоб в ньому загубитися. Ти міг подзвонити, приїхати. А зараз тобі потрібен син, так ось є у нього вже батько, турботливий і люблячий, а тебе я попрошу піти.

– Подумай, Наталю, я зараз піду, але буду чекати від тебе дзвінка. Я зможу багато для нього зробити.

– Нам нічого не потрібно.

Андрій пішов. Пізніше ми дізналися, що сімейне життя у нього не склалося, дружина так і не змогла народити йому дітей, в результаті полетіла за кордон з іншим чоловіком. Мати Андрія тяжко захворіла, і батько зайнявся її лікуванням. Перед своїм відходом вона зателефонувала Наталці і попросила її з сином приїхати в лікарню.

Дочка розповідала, що жінка плакала і просила пробачення, та не тримала вона вже зла, що було те загуло. Життя все розставило по своїх місцях.

А я вдячна долі, що у моєї дочки все склалося, є син і люблячий чоловік, а минуле нехай в минулому і залишається.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page