Моїй рідній мамі зараз вже 64 роки, вона живе в своїй квартирі.
А я, як вийшла заміж, то відразу пішла жити в квартиру до свого чоловіка Павла.
І відтоді мене мама звикла контролювати на кожному кроці, як це завжди і до того було.
Ми живемо в одному місті з мамою моєю, я часто приходжу до неї з дитиною щовихідних, але мамі того мало, вона вважає, що це дуже рідко ми провідуємо її.
Я працюю на серйозній роботі, з ранку до вечора у нас на фірмі начальство в офісах камери, на роботі дисципліна у нас серйозна була завжди, у нас немає такого, що хтось посеред робочого дня хтось розмовляє по телефону чи п’є каву, або чай.
У нас такі вимоги, але я задоволена своєю роботою цілком, у нас дуже гарна зарплата, багато корпоративів, абонемент в спорт зал, різні цікаві семінари, де я дізнаюся багато чого нового і росту професійно.
Моя мама все це прекрасно знає, вона абсолютно все знає про мене, але телефонує мені цілий день, і так завжди.
Я завжди для неї знаходжу хвилинку, щоб вийти та сказати, чи там щось серйозна, адже просто так я не можу розмовляти і тоді починається:
– У тебе для мами навіть хвилини часу немає ніколи, постійно зайнята, коли не подзвоню тобі, отаку я маю дитину.
Я потім кладу телефон, а, відразу, як повертаюся з роботи ще дорогою набираю свою маму, запитую, що вона хотіла і вибачаюся, що не мала часу на розмову з нею.
– Я вже не пам’ятаю, чому до тебе телефонувала. Дорога ложка до обіду. Ось так зі мною щось станеться, а ти навіть телефон не візьмеш, отака у мене донька, невдячна. А я маю всього одну дитину. Яке тепер у мене життя має бути на старості років?
Моя мама вважає, що я ледь не щогодини маю їй телефонувати, цікавитися її справами і щоразу бігти до неї, коли виникне хоч найменша потреба.
Але ж у мене і сім’я, і робота. Та й маму я увагою не обділяю, але вона наче й не помічає цього.
Я все дуже добре розумію, адже у нас в житті склалося так, що моя мама мене ростила сама, у неї завжди був непростий характер.
Тому батько пішов від нас, щиро кажучи, залишив нам свою квартиру, допомагав мені завжди грошима, але з мамою навіть розмовляти ніколи не хотів.
Зараз у мого рідного тата є своя сім’я, вони живуть щасливо. А мама так і залишилася одна, і вся переключилася на мене.
Завжди вона мною опікувалася, звикла, що я маю дослухатися до неї завжди і робити все, що вона мені скаже.
А коли я вийшла заміж і поїхала в квартиру чоловіка, мама взагалі стала звертати увагу на мене ще більше.
Вона постійно незадоволена, то рідко ходжу до неї, то мало телефоную, то не цікавлюся її життям. Мамі постійно все не подобається.
Мама мені завжди телефонує по всяких дрібницях: скільки цукру класти в запіканку, чи є в нашому магазині ще лимони по 30 гривень, чи не подорожчав проїзд в її маршрутці і ніколи не поцікавиться моїми особистими справами сама.
Якось я в стаціонарі лежала, не могла вимкнути звук в телефоні, бо часто дзвонив чоловік по серйозних питаннях, а поруч люди лежать, а мама 100 разів мені дзвонила по всяким дрібницям, і не розуміла, що я не можу розмовляти годинами, хоча просто лежу і нічого не роблю.
Я вже не знаю, як з нею спілкуватися: телефон не можу не брати, врешті дійсно щось може статися, але 100 раз вислуховувати одне і теж не завжди маю час.
От як мені жити з такою людиною? Як з мамою бути?
Фото ілюстративне.