Мені сорок років. І знаєте, в цьому віці починаєш уже трохи інакше бачити життя — не так гостро, але набагато глибше. Може, тому мене й болить те, що відбувається в нашій родині.

Звати мене Ірина. Маю невеликий бізнес, свою фірму. Не мільйони, але вистачає: живу добре, не бідуємо. Маму, якій уже 65, я забезпечую всім: купую продукти, оплачую ліки, привожу смаколики, навіть червону ікру беру часом — бо вона любить її «на свята». Мені не шкода, я просто хотіла, щоб мама не хвилювалася за дрібниці, та й маю таку можливість.

Та є ще мій старший брат Юра. Йому 42, але ніби весь час живе так, наче йому двадцять. У нього то робота є, то знов нема, то дружина свариться, то грошей не вистачає. І мама його жаліє — надто вже.

Я помічала, що коли я не приходжу кілька днів, Юра з’являється. І потім, якось випадково, коли заглянула до мами, бачу: він саме пакує в торбинку продукти, які я вчора привезла. Ікру, масло, ковбасу…

— Юро, — кажу, — ти що робиш? Це ж я мамі купила!

Він навіть не зніяковів.

— Вона сама дала. Я ж не просив, Іро.

А мама стоїть поруч, і не захищає мене, а його:

— Та що ти зразу? Тобі що, продуктів шкода? Він мій син, йому теж треба!

І тоді щось у мені обірвалося. Мама завжди любила брата більше, ніж мене, але справа тут навіть не в цьому.

— Йому треба? А тобі, мамо? У тебе ж гемоглобін низький, я ж тебе прошу — їж м’ясо, рибу! Це все для тебе!

— Не кричи, — каже мама тихо. — Ти сама жінка розумна, маєш гроші, а він хлопець. Йому важче.

Мене тоді так образило… Наче все, що я робила, було марним. Я ж просто хотіла, щоб мама-пенсіонерка не харчувалася одними макаронами, а могла повноцінно мати все, що треба. Тому я і привозила щосуботи повну торбу продуктів, і не простих, а щось краще завжди.

А вона все краще віддавала брату, а сама продовжувала сидіти на сухих макаронах.

Я просто зібрала сумку й сказала:

— Знаєш, мамо, я більше нічого не буду привозити. Робіть, як знаєте.

І справді — перестала. Не телефонувала, не приїздила. Серце каменем лежало, але гордість сильніша.

Минуло, може, місяців два. Якось вихідними, сиджу в офісі (бо робота — то моя терапія), і щось мене штовхнуло поїхати до мами. Без попередження.

Відкриваю двері — в хаті тепло, пахне пирогами. А за столом сидить хлопець. Молодий, статний.

— Тітко Іро! — зрадів, аж підвівся. — Я так радий вас бачити!

Я ледве впізнала — то був Сашко, Юрин син. Уже дорослий, двадцять років, студент, ще вчиться в університеті.

Мама усміхається:

— Он, бачиш, Сашко приїхав, каже, скучив.

Ми сіли пити чай, і я непомітно роздивилася холодильник. Повен! І продукти свіжі, і сир, і масло, і навіть ті самі мої баночки ікри стояли.

— Мамо, звідки все це, Юра привіз? — не витримала.

— Ні, — зніяковіла мама. — Сашко сам купив.

Я глянула на нього. А він лише знизав плечима:

— Та що ви, тітко. Мені соромно за тата. Я знаю, як вам тоді було неприємно. Мама мені розповідала. То я вирішив, що якщо він не може допомогти бабусі — я буду. Я трохи підпрацьовую після пар.

Мене, чесно, аж у грудях защеміло. Цей хлопець — вихований, розумний, і не пішов шляхом батька.

— Сашко, — питаю, — де ти працюєш?

— Та так, підробляю в кафе, офіціантом. А шукаю щось по спеціальності, бо закінчую економічний факультет.

Я усміхнулася.

— Ну, слухай, у мене якраз є вакансія в офісі. Тобі цікаво було б спробувати?

Він аж розгубився:

— Мені? Серйозно?

— Серйозно. Ти мені подобаєшся — не боїшся роботи і маєш совість. А це головне.

З того дня Сашко почав у мене працювати. Спочатку як помічник, потім швидко розібрався у справах, пропонував свої ідеї. Я дивувалася: розумний, уважний, тактовний.

І знаєте, він став мені як син. Ми часто їздили разом у відрядження, він допомагав мені з документами, навіть іноді питав поради про життя. Я бачила в ньому ту доброту й чесність, якої мені так не вистачало в нашій родині.

Брат і далі не працює, перебивається тимчасовими заробітками. Напевно, сподівається, що тепер син йому допомагатиме. Але я попередила Олександра, щоб не смів цього робити. Він молодий, йому більше треба. Він зі мною до всього доробиться, і квартиру собі купить, і машину, я обовʼязково йому допоможу, бо мені подобаються такі люди, які не чекають, що їм хтось щось має дати, а самі працюють.

А мама тепер щаслива. Бо я знову приїжджаю до неї, ми з Сашком приносимо продукти разом, готуємо обід, сміємося. Юра, правда, все ще трохи бурчить, але, як казала мама, «йому теж треба вчитися».

Іноді я думаю: може, вся ця сварка тоді була потрібна, щоб я побачила — добро не завжди повертається від тих, кому його даєш. Але воно не зникає. Воно просто знаходить інший шлях — через когось іншого.

Через Сашка. Через онука, який виріс кращим, ніж його батько.

І коли мама сьогодні мені каже:

— Доню, я за тебе молюся, щоб Бог тобі добрих людей посилав, — я тільки усміхаюся. Бо Бог уже послав. У вигляді мого племінника. На роботі я йому довіряю як собі, і він з усім справляється.

Дивлячись на онука, мама і сама, здається, нарешті почала розуміти, що вона сама винна у тому, що Юра таким виріс. Але що тепер? Добре, що хоч племінник в батька не пішов. А я тепер маю надійного помічника у всіх справах.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.