Мені сорок років. І знаєте, в цьому віці починаєш уже трохи інакше бачити життя — не так гостро, але набагато глибше. Може, тому мене й болить те, що відбувається в нашій родині.
Звати мене Ірина. Маю невеликий бізнес, свою фірму. Не мільйони, але вистачає: живу добре, не бідуємо. Маму, якій уже 65, я забезпечую всім: купую продукти, оплачую ліки, привожу смаколики, навіть червону ікру беру часом — бо вона любить її «на свята». Мені не шкода, я просто хотіла, щоб мама не хвилювалася за дрібниці, та й маю таку можливість.
Та є ще мій старший брат Юра. Йому 42, але ніби весь час живе так, наче йому двадцять. У нього то робота є, то знов нема, то дружина свариться, то грошей не вистачає. І мама його жаліє — надто вже.
Я помічала, що коли я не приходжу кілька днів, Юра з’являється. І потім, якось випадково, коли заглянула до мами, бачу: він саме пакує в торбинку продукти, які я вчора привезла. Ікру, масло, ковбасу…
— Юро, — кажу, — ти що робиш? Це ж я мамі купила!
Він навіть не зніяковів.
— Вона сама дала. Я ж не просив, Іро.
А мама стоїть поруч, і не захищає мене, а його:
— Та що ти зразу? Тобі що, продуктів шкода? Він мій син, йому теж треба!
І тоді щось у мені обірвалося. Мама завжди любила брата більше, ніж мене, але справа тут навіть не в цьому.
— Йому треба? А тобі, мамо? У тебе ж гемоглобін низький, я ж тебе прошу — їж м’ясо, рибу! Це все для тебе!
— Не кричи, — каже мама тихо. — Ти сама жінка розумна, маєш гроші, а він хлопець. Йому важче.
Мене тоді так образило… Наче все, що я робила, було марним. Я ж просто хотіла, щоб мама-пенсіонерка не харчувалася одними макаронами, а могла повноцінно мати все, що треба. Тому я і привозила щосуботи повну торбу продуктів, і не простих, а щось краще завжди.
А вона все краще віддавала брату, а сама продовжувала сидіти на сухих макаронах.
Я просто зібрала сумку й сказала:
— Знаєш, мамо, я більше нічого не буду привозити. Робіть, як знаєте.
І справді — перестала. Не телефонувала, не приїздила. Серце каменем лежало, але гордість сильніша.
Минуло, може, місяців два. Якось вихідними, сиджу в офісі (бо робота — то моя терапія), і щось мене штовхнуло поїхати до мами. Без попередження.
Відкриваю двері — в хаті тепло, пахне пирогами. А за столом сидить хлопець. Молодий, статний.
— Тітко Іро! — зрадів, аж підвівся. — Я так радий вас бачити!
Я ледве впізнала — то був Сашко, Юрин син. Уже дорослий, двадцять років, студент, ще вчиться в університеті.
Мама усміхається:
— Он, бачиш, Сашко приїхав, каже, скучив.
Ми сіли пити чай, і я непомітно роздивилася холодильник. Повен! І продукти свіжі, і сир, і масло, і навіть ті самі мої баночки ікри стояли.
— Мамо, звідки все це, Юра привіз? — не витримала.
— Ні, — зніяковіла мама. — Сашко сам купив.
Я глянула на нього. А він лише знизав плечима:
— Та що ви, тітко. Мені соромно за тата. Я знаю, як вам тоді було неприємно. Мама мені розповідала. То я вирішив, що якщо він не може допомогти бабусі — я буду. Я трохи підпрацьовую після пар.
Мене, чесно, аж у грудях защеміло. Цей хлопець — вихований, розумний, і не пішов шляхом батька.
— Сашко, — питаю, — де ти працюєш?
— Та так, підробляю в кафе, офіціантом. А шукаю щось по спеціальності, бо закінчую економічний факультет.
Я усміхнулася.
— Ну, слухай, у мене якраз є вакансія в офісі. Тобі цікаво було б спробувати?
Він аж розгубився:
— Мені? Серйозно?
— Серйозно. Ти мені подобаєшся — не боїшся роботи і маєш совість. А це головне.
З того дня Сашко почав у мене працювати. Спочатку як помічник, потім швидко розібрався у справах, пропонував свої ідеї. Я дивувалася: розумний, уважний, тактовний.
І знаєте, він став мені як син. Ми часто їздили разом у відрядження, він допомагав мені з документами, навіть іноді питав поради про життя. Я бачила в ньому ту доброту й чесність, якої мені так не вистачало в нашій родині.
Брат і далі не працює, перебивається тимчасовими заробітками. Напевно, сподівається, що тепер син йому допомагатиме. Але я попередила Олександра, щоб не смів цього робити. Він молодий, йому більше треба. Він зі мною до всього доробиться, і квартиру собі купить, і машину, я обовʼязково йому допоможу, бо мені подобаються такі люди, які не чекають, що їм хтось щось має дати, а самі працюють.
А мама тепер щаслива. Бо я знову приїжджаю до неї, ми з Сашком приносимо продукти разом, готуємо обід, сміємося. Юра, правда, все ще трохи бурчить, але, як казала мама, «йому теж треба вчитися».
Іноді я думаю: може, вся ця сварка тоді була потрібна, щоб я побачила — добро не завжди повертається від тих, кому його даєш. Але воно не зникає. Воно просто знаходить інший шлях — через когось іншого.
Через Сашка. Через онука, який виріс кращим, ніж його батько.
І коли мама сьогодні мені каже:
— Доню, я за тебе молюся, щоб Бог тобі добрих людей посилав, — я тільки усміхаюся. Бо Бог уже послав. У вигляді мого племінника. На роботі я йому довіряю як собі, і він з усім справляється.
Дивлячись на онука, мама і сама, здається, нарешті почала розуміти, що вона сама винна у тому, що Юра таким виріс. Але що тепер? Добре, що хоч племінник в батька не пішов. А я тепер маю надійного помічника у всіх справах.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
