З Михайлом я познайомилася ще в квітні 1971 року. Його прислали на завод, де я працювала. На той час ми обоє були одружені, у мене був чоловік, а в Михайла – дружина. Але це не заважало мені закохатися в нього з першого погляду, і нічого з цим я вдіяти не могла.
У нас на роботі була традиція – вітати з днем народження через дошку оголошень. Так, 18 січня вивісили текст привітання на мою адресу і ще одного чоловіка, як виявилося – Михайла Петровича. Так вийшло, що у нас з ним день народження в один день.
Згодом він став бригадиром, ланковим. Мало того, що я стільки років не могла його забути, так йому дали квартиру в нашому селищі, та ще на моїй вулиці нижче мого будинку. Можете уявити мій стан! Уявляєте, на роботу ходить повз мої вікна, побачимося, привітаємося. У нього своя сім’я, у мене – своя. Більше нічого. А я ледь на ногах втримувалася від одного лише його погляду.
Через багато років я розлучилася з чоловіком, ми розділили майно. Після розлучення я жила одна, а в душі жевріла любов до Михайла. Бувало, вийду на вулицю – йде на автобус красива дружна сім’я Михайла Петровича, його дружина і двоє синів. Всі ошатно вбрані. У Михайла Петровича в сусідньому селі жила мама, а вони їздили до неї в гості. Пройдуть повз мене, а у мене душа розривається, так би і побігла слідом. Сказати правду: я таємно його любила 35 років.
Так минали роки, кожен з нас жив своїм життям. А потім у Михайла Петровича сталося горе: чи не стало його молодшого сина, після чого серйозно захворіла його дружина. Так він і жив, постійно ходив сумний.
Якось в травні до мене прийшли подруги, ми вийшли на подвір’я, співали, говорили, а повз мій двір йшов Михайло Петрович. Подруги, звичайно, всі знали про мою любов до нього. Вони запросили його. Посидів на лавочці трохи і пішов. Після цього візиту він заходив до мене разів зо три. Поговоримо – і йде.
Якось вранці сиджу перед вікном, дивлюся: іде Михайло Петрович, а в руках тримає портфель. Я подумала, що він зібрався в сусіднє село. До цього часу його матері в живих не було, але будиночок там був. Через п’ять хвилин – дзвінок у двері. Відкриваю, а на порозі Михайло Петрович і каже: «Якщо приймеш мене, я залишуся, якщо ні, то поїду в своє село». Від несподіванки я розгубилася на кілька хвилин. Адже він був одружений. Не знаю, що сталося в їхній родині, але я дозволила йому залишитися.
Багато мене в селищі засуджували, мовляв, при живій дружині так вчинила. Але я думаю, що в такій ситуації будь-яка жінка вчинила б так само. Адже я стільки років носила в собі цю любов. У щасті і любові ми прожили мало. Всього три роки і вісім місяців. Михайло Петрович був уже хворий. Цього року в березні було 15 років, як його немає, мій дорогий і улюблений чоловік. Як довго я чекала своє щастя, і воно миттєво пішло, але все одно я була щаслива.
Фото ілюстративне – dom.ria.
