fbpx
Життєві історії
Якoсь восени підкoтили дві машини до подвір’я бaби Золочихи. З однієї вийшла пишнa білява жiнка з червоними, як мак, губaми, а з іншої – цигaнська сім’я. «Софія», – здогадалася сусідка Марія і швиденько винесла сіренький згoрточок

Якoсь восени підкoтили дві машини до подвір’я бaби Золочихи. З однієї вийшла пишнa білява жiнка з червоними, як мак, губaми, а з іншої – цигaнська сім’я. «Софія», – здогадалася сусідка Марія і швиденько винесла сіренький згoрточок.

Село потопало в золотому сяйві осінніх садів. Блакитна тиша вигойдувала бабине літо. Воно блискотіло незбагненною красою витонченого мережива на спориші, на високих кущах, а то й пливло білим птахом кудись у височінь. Все навкруги наповнилося пахощами яблунь, слив, груш і теплим лоскотом торкалося душі. Вересневе сонце щедро віддавало своє останнє тепло, майже біля кожної хати цвіли жоржини, айстри, чорнобривці та інші осінні квіти. Джерело

Баба Уля, або Золочиха, виглядала з вікна своєї старенької хатини, спершись ліктями на підвіконня. З-під білої хустини визирали пасма сивого волосся і дивилися великі добрі сірі очі на сухенькому зморшкуватому обличчі. Вони горіли якимось невимовним вогнем бoлю і журби. Серед бур’янів її занедбаної хати ще палахкотіли квіти минулих літ, що міцно вчепилися корінням за землю.

Люди проходили повз хату баби Золочихи: хто вітався, а хто й мовчки, не звертаючи уваги на її присутність. Милосердніші питали про здоров’я, скрушно похитували головою та ішли собі далі. Ніхто до пуття не знав, звідки взялася в селі Уляна. Працьовита, вона встигала на всі роботи, куди б її не попросили. Її обійстя обіймали кущі калини, черемхи і пишні квіти, що цвіли від ранньої весни до пізньої осені. Грядочки городу були ніби виміряні шнурочком, виполені, чистенькі, без жодного зела, щедро віддячували своїй господині гарним врожаєм. Не один парубок кидав на неї оком, не одне серце мліло за нею. Не зважала на те…

Читайте також: Мyзики гyчно гpали весільного марша. Веселі і сxмeлілі гості співали молодятам: «Гіpко». Та ніхто не знав і не міг собі уявити, як гіpчило на душі у Світлани. Тарас, як грiм серед ясного неба, пoвідомив їй пригoломшливу звiстку: – У нас з Наталею бyде дuтина. Вибaч. Саме нині вона хотіла oщасливити коxаного звiсткою про свою вaгітнiсть

Біляве дівчатко, її донечка, була для Уляни всім світом. «Зіронько, а йди-но до хати», – не раз чули сусіди. «Квітонька», «рибонька» – це була вона, її Софійка. Ніжність, любов, материнську ласку, та ще й у спадок свою вроду передала вона своїй донечці. І волосинці не давала впасти з її голови. А Софія виросла, закінчила школу і подалася у світ. Ніби десь навчалася. Уляна раділа, що буде їй поміч, і не могла натішитися, коли Софія приїжджала додому. Все збирала для неї: і деякі гроші, і продукти, і навіть з одежини дещо їй справляла, ще й таке, що не в кожного було.

А то якось Софія з’явилася з одним нареченим, потім – з іншим, і так повторювалося щоразу. Мати спробувала напоумити, що «так не годиться», та донька відповіла, як відрізала: «То моє життя, а не ваше, мамо! Прожити весь вік одиначкою, як Ви? Тепер всі живуть по-іншому, по-сучасному!»

Минали роки, все рідше і рідше провідувала Софія матір. Ніхто ніколи не бачив, щоб вона побілила матері хату чи поралася на городі. Від важкої роботи спина Уляни зігнулася, і оте «Золочиха» приліпилося до неї, як смола. Поки здужала, тримала корівку, садила картоплю, сяк-так давала лад у хаті, а потім лише вікно стало її зв’язком із цим світом. Добрі люди приносили хто молоко, хто вечерю, хто обід, пам’ятаючи доброту і гостинність баби Золочихи. Сусідські хлопчаки обривали груші, яблука в садку, а вона і словечка не кидала, дивлячись, як вони лазять по деревах.

А ото попросила сусідку зайти до хати. «Знаєш, Маріє, я вже, мабуть, піду… Все Софію чекаю… Забула про мене, а мені несила чекати. Поглянь… Ось тут моє дівоцьке, ще від матері… Передасте їй, як з’явиться…» Дві великі сльoзини скотилися і загубилися між зморшками на її обличчі. Розгорнула сірий згорточок – золоті сережки і ланцюжок з хрестиком лежать покірно на полотні, ніби когось чекають.

«Ну що Ви, Уляно», – забiдкалася сусідка. Золочиха тремтячими руками запхнула згорток за образок Миколая Угодника, що стояв на столі, та сумним поглядом попросила її вийти з хати.

Вечір опускався сутінками на долівку і в її зболену душу…

Осінь уже гасила дощами полум’я свого вогню. Зчорнілі пелюстки червоних жоржин падали на стежку, як згустки кpові. В селі ховали бабу Золочиху. Дощ притих, виглянуло заплакане сонце з-за синьої хмари і заховалося знову, здавалося, назавжди.

Якось восени підкотили дві машини до бабиного подвір’я. З однієї вийшла пишна білява жінка з червоними, як мак, губами, а з іншої – циганська сім’я. «Софія», – здогадалася сусідка Марія і швиденько винесла сіренький згорточок. «Что это?» – запитала білявка і тонкими пальцями розгорнула його. Очі одразу заблищали, і вмить кинула все собі в сумочку.

А цигани почувалися, як вдома: несли свої нехитрі пожитки на подвір’я. Малі циганчата загубилися між рожевим цвітом яблунь у саду. Хтось набирав воду з колодязя. Хата злякано блимнула сірими вікнами, які були так схожі на очі баби Золочихи. Лише сірий дим від запалених кимось бур’янів котився вслід за машиною, що покидала село.

Яніна СКРИПАЛЬСЬКА

You cannot copy content of this page