Яка ж мама не мріє, щоб її дорослі діти жили між собою в мирі і злагоді. Мріяла про це і Марія Іванівна. Вже кілька років, як жінка залишилася сама: чоловіка хвороба забрала, і відтоді хата опустіла, а її серце стало чутливішим до всього. Єдине, що тримало на світі, – дві дочки: старша Ольга та молодша Ірина.
Змалку вона ростила їх у любові, старалась, щоб не відчували браку батька, який постійно мотався по заробітках й там пропадав тижнями, а то й місяцями.
Коли дівчата виросли, доля їх розвела у зовсім різні боки.
Ольга вийшла заміж за заможного чоловіка з міста. Вони збудували гарний дім, їздили за кордон відпочивати, одягали дітей у найкраще. Вона не забувала маму: приїжджала на свята, привозила гостинці, допомагала грішми. Та все ж у її погляді завжди була якась холодність, особливо коли поруч опинялась сестра.
Ірина ж залишилася в селі. Чоловік її не шанував, часто прикладався до чарки, робота йшла тяжко. Двоє діток росли на маминих плечах. Марія Іванівна підтримувала їх, чим могла: то нагляне за онуками, то приготує обід, то допоможе з городом.
– Діти мої, – часто зітхала вона, – ну чого ви такі чужі одна одній? Ви ж сестри…
Та ні слова, ні сльози її не мали сили склеїти того, що десь давно тріснуло.
Якось восени Марія Іванівна задумала:
– Покличу їх обох на храмове свято. Посидимо разом, може, хоч слово тепліше згадають.
Вона зателефонувала Ользі:
– Доню, приїжджай. Я борщ зварю, коровай спечу. Ірина теж буде.
На тому кінці дроту почулася тиша, а потім холодний голос:
– Мамо, я приїду. Але ти ж знаєш, що з нею спілкуватися мені тяжко.
– Оленько, – майже благала мати, – та то ж твоя сестра. Я ж не вічна…
Ольга мовчки зітхнула. Приїхала, але весь час трималася осторонь, говорила з матір’ю та з дітьми Ірини, проте дивилася на сестру так, ніби між ними була стіна.
Ірина ж тихо ковтала образу. Вона ніколи не заздрила багатству Ольги, але та зневага ранила найбільше.
Коли гості роз’їхалися, Марія Іванівна довго сиділа на порозі. Вітер гойдав яблуневі гілки, а в її серці щеміла туга.
Одного разу вона вирішила відверто поговорити з Ольгою. Поїхала до неї в місто, зайшла у просторий дім. Сини та чоловік були чемні, але Ольга дивилася на матір втомлено, ніби чекала, коли та скаже головне.
– Доню, – почала Марія Іванівна, – скажи мені, чим тебе Іринка так образила? Чому ти її цураєшся?
Ольга відклала чашку кави й знизала плечима:
– Мам, вона завжди тягнула тебе донизу. Її чоловік п’є, діти вічно обдерті. Вона звикла, що всі їй допомагають. Я не хочу мати справи з її проблемами.
Марія Іванівна стиснула руки.
– Але ж вона твоя сестра! Ви ж з одного дому вийшли. І я… я між вами, як між двома берегами. Туди піду – серце болить, сюди піду – ще гірше…
Ольга мовчала. Мати бачила: дочка любить її, та не може переступити через свою гордість.
А з Іриною інша розмова. Якось, сидячи на лавці біля хати, Марія Іванівна сказала:
– Доню, не тримай зла на Ольгу. Вона по-своєму важка.
Ірина змахнула сльозу.
– Мам, я ж не прошу нічого. Тільки щоб вона мене не принижувала. Хай би раз як сестра поговорила, а не як чужа…
Марія Іванівна обійняла її.
– Ви ж мої діти. Моє серце не ділиться навпіл. Я хочу, щоб ви разом мене провели в останню путь, а не стояли по різні боки.
Час ішов, роки залишали все більше зморшок на маминому обличчі. Вона збирала дочок на свята, просила, молилася ночами, щоб Господь примирив їх.
І хоч відкритої ворожнечі між ними не було, та й любові не відчувалося. Лише холодна чемність, від якої серце Марії Іванівни стискалося, мов від криги.
– Господи, – шепотіла вона в темряві, – дай їм зрозуміти, що найбільше багатство – то рідна кров, то сестринська любов. Бо все інше минає, а сім’я лишається…
І кожного ранку вона виходила на ґанок, дивилася на дорогу і вірила: може, колись Ольга та Ірина обіймуться не тому, що так треба, а від щирого серця.
Найбільша рана для матері – це навіть не самотність, а розбрат між дітьми. Бо материнське серце не може бути щасливим, поки між рідними дітьми стоїть стіна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.