На сьогоднішній день у мене досить таки непростий період в життя, нічого зовсім не ладнається, а лише псується все, що тільки можна – взаєморозуміння з чоловіком, стосунки з батьками, радості материнства. Мені зараз трохи менше 30-ти років, а відчуваю я себе на цілих 50 і це не може не засмучувати.
Моя власна мама дуже відкрита людина, говорить вона все, що думає, прямо у вічі. І дуже любить про все пожартувати. Ми з моєю сестрою звикли до її різного роду зауважень, а ось чоловікові моєму дуже не подобаються висловлювання моєї мами на його адресу, але їй це аж ніяк не стає на заваді.
Я завжди, як могла, намагалася їх примирити, особливо, коли ми приходили додому від моїх мами й тата, але це вже не має ніякого значення тепер.
Якось ми сиділи на дні народження тата і мама так, ненароком, сказала, що давно хотіла б бачити у зятях мого друга дитинства Андрія, а в мене такий впертий характер, що наполягла на заміжжя зі своїм Павлом, моїм чоловіком.
Ще декілька разів за столом прослизнули цікаві спогади про “працьовиті руки” та “красиві очі” того Андрія, мовляв, він і зараз дуже багато досяг в житті і ще вільний і досі, при цьому мама говорила без якогось особливого негативу та трохи підморгувала Павлові.
А мій чоловік – людина дуже серйозна. Він спочатку збирає образу досить таки довго, мовчить, а потім таки видає все, що в нього на душі. Я, звичайно, чекала вже суперечки і готувалася до важкої розмови. А я вже тоді чекала дитину.
І в наступну хвилину Павло почав висказувати тещі все, що вона йому говорила за стільки років, він згадав буквально все, до найменшої дрібниці, що взагалі мене здивувало дуже. А потім повернувся до мене і сказав: “Ти ні-ко-ли не дасиш нашу дитину в руки батькам. Нехай навіть і не сподіваються на це”.
Згодом у нас з’явилася дитина. Я продовжувала щиро думати, що Павло забуде всі негаразди, заспокоїться, зрозуміє суть сказаних мамою тоді слів, та й взагалі не буде сприймати їх серйозно.
Та де там! Тепер мій чоловік почав слідкувати за моїми маршрутами, особливо, якщо я беру з собою нашу доньку. Мені набридло звітувати йому щоразу, в якому саме парку ми гуляємо і з ким я розмовляю. Від того якась пустка на душі, що мої батьки до сих пір не бачили власну онучку, хоча минуло більше місяця від її народження.
Мама дзвонить мені щодня, цікавиться, що сталося, в чому проблема, хвилюється, запитує, як справи у нас. Напрошується щоразу в гості, а я не можу сказати їй прямо все, як є, що як бабусі її вже немає для своєї онучки. Ось навіть зараз пишу, і самій хочеться піти та просто сісти, щоб ніхто не чіпав. Якось не по-людськи виходить.
З Павлом останнім часом я розмовляю відсторонено, хоча він проявляє турботу та любов до мене і доньки, а мені лише потрібно розуміння. Як донести до нього і мами, що вони роблять лише гірше нам, своїм рідним людям, мені і моїй донечці? Я хочу, щоб ми були щасливі усі разом.
На чию сторону стати? Підкажіть.
Фото ілюстративне.
