Сина з невісткою я пустила жити в свою квартиру, тільки після того, як у них народилася дитина. До цього вони знімали однокімнатну квартиру неподалік від того місця, де знаходився офіс, в якому вони обоє працювали. З народженням онука, якого назвали Артемом, невістка вийшла в декрет, і знімати навіть невелику квартирку стало складно.
Я давно живу одна, тому пожаліла їх і запросила пожити до себе: «Збирайте речі і переїжджайте до мене. Досить платити чужим людям за оренду, онукові їсти нічого буде з такими витратами».
Сказано – зроблено. Переїхали вони в одну з двох кімнат моїй квартирі. Минав час, хлопчина ріс – купили крісло-ліжко розкладну на розпродажі, щоб меблі поменше місця займали вдень, коли потрібно багато простору. Сама пара спала на дивані біля стіни. Жити можна, особливо якщо диван і крісло знаходяться в зібраному стані, ну а на ніч кімната перетворювалася в плацкартний вагон, адже місця то не багато вільного в кімнатці.
Вихованням онука, як не дивно, більше займалася не мати, і не батько, а я. Ці двоє на роботі постійно пропадали – приходять втомлені, роздратовані, раз у раз чіплятися почнуть до дитини і з приводу і без. Зганяти, так би мовити, свою негативну енергетику, накопичену за день, на одинадцятирічному хлопчикові.
Він, тому, намагався більше зі мною перебувати – я йому і з уроками допомагала, і в музичну школу водила, і завжди чимось смачненьким годувала. Він же хлопець, хоче їсти. А мама його, моя невістка, зовсім нічого не готує, звикла все на мене перекладати.
Якось в суботу у них був вихідний і я почула, як Артем просить маму, щоб та наліпила йому вареників. Але невістка спокійно відповіла, що в неї на сьогодні багато інших планів – манікюр зробити, брови, зачіску в перукарні. Все це займе більше, ніж пів дня.
Чесно кажучи, я збиралася на вихідних відпочити, але як подумала, що дитина залишиться голодною, пішла на кухню готувати все, що замовляв онук. Невістка, як і обіцяла, пішла в перукарню.
Наліпивши вареників, я вирішила піти в магазин по сметану і побачила, що з комода в передпокої пропала купюра в 500 гривень, яку я з пенсії відклала. Я здивувалася і пішла запитати в кімнату сина, може він прояснить, що до чого?
Син, почувши про подію швидко знайшов винного: «Артем поцупив, у нього зараз вік такий – все потягне, що погано лежить».
Я лише розвела руками: «Та облиш – він би попросив!». Повірити у те, що дитина без дозволу взяла гроші, я не могла. Та й Артем клявся, що не бачив ніяких грошей. Але син йому не повірив і почав на нього сварити.
Я забрала внука, вивела його з кімнати і перед тим, як грюкнути дверима пронизливим поглядом подивилася на сина: «Не смій чіпати мого внука! Мені байдуже, хто взяв ці гроші! Розумнішими треба вам з дружиною бути».
А тим часом, невістка прийшла додому, зайшла на кухню і простягнула мені ту купюру: «Я у вас на косметику взяла п’ятсот гривень, і зараз ось віддаю – в банкоматі зняла готівку».
Я тут же покликала сина до себе і сказала: «Слухайте мене! Ще раз я побачу, що ви погано ставитеся до мого онука – я вас вижену з квартири, а Артема залишу жити зі мною».
Коли я бачу, як живуть мій син з невісткою, мені стає страшно. Вони поселилися у мене 11 років тому і зовсім перестали думати про майбутнє. На власну квартиру не відкладають, кажуть – нема звідки, але ж у них дитина росте, могли б хоч трохи подумати – роботу змінити, якийсь підробіток взяти, чи навіть за кордон на заробітки поїхати.
Але, схоже, таке життя – втрьох в одній невеликій кімнаті, їм подобається. Мені дитину шкода, от як їх переконати рухатися, адже молоді люди, якби захотіли, ще могли б багато чого досягти…
Фото ілюстративне – skazbuka.
