Віра Федорівна вимкнула газ під чайником, але заварювати чай не поспішала. Вона стояла біля вікна, притиснувши долоні до прохолодної шибки. На столі лежав мобільний телефон, який щойно вібрував від важкої розмови з сином. В голові досі відлунював його різкий тон: «Мамо, невже так важко бути справедливою?».

Справедливою… Віра Федорівна гірко всміхнулася. Вона ж колись і була такою. Рівно до того моменту, поки її «справедливість» і бажання бути корисною не розбили об стіну сучасної моди та невістчиного самолюбства.

У Віри Федорівни було дві онучки. І так уже розпорядилася доля, що обох назвали Ганнусями — на честь прабабусі. Синовій Ганні було три, доньчиній — два. Бабуся любила обох, але кожна поїздка до сина Ігоря тепер була такою, що один неправильний рух призводив до скандалу.

А все почалося так гарно. Коли Ігор привів Ірину в дім, Віра Федорівна щиро зраділа. Невістка здавалася вихованою, сучасною дівчиною з гарним смаком. Коли народилася перша Ганнуся, Віра Федорівна, як і належить бабусі, вирішила: дитина ні в чому не матиме потреби.

Вона пам’ятала той день до дрібниць. Листопад, перші приморозки. Віра Федорівна пів року відкладала з пенсії, підробляла шиттям, щоб купити онуці найкращий комбінезон. Справжній, на товстій овчині, щоб жоден вітер не пробив.

— Дивися, Ірочко, який гарний! — Віра Федорівна з гордістю розгорнула пакунок. — Теплий, м’якенький, з капюшоном! Тепер гулятимете скільки завгодно.

Ірина лише мигцем глянула на річ, і її обличчя вмить взялося плямами.

— Віро Федорівно, ви серйозно? Ви бачили, скільки він важить? Це ж середньовіччя якесь, — голос невістки був наче з льоду. — Я вже замовила в інтернет-магазині технологічний мембранний комбінезон. Він тонкий, легкий і стильний. А цей… куди я в ньому дитину виведу? У нас весь район у бренді ходить, а ви хочете, щоб вона як опудало на городі виглядала?

— Але ж він такий теплий… — розгублено прошепотіла бабуся.

— Тепло має бути естетичним, — відрізала Ірина.

Увечері син Ігор добив Віру Федорівну остаточно: — Мам, ну правда, нащо ти купуєш ці речі? Ти ж не тямиш у сучасному одязі. Тільки гроші на вітер викидаєш. Не треба нам нічого, ми самі впораємося.

Через місяць, під час чергових відвідин, Віра Федорівна почула те, що закарбувалося в пам’яті назавжди.

— Віро Федорівно, я вас дуже прошу, — Ірина поставила перед нею чашку кави так, ніби робила велику послугу. — Не витрачайте гроші на подарунки. У нас із вами принципово різний смак. Ваші речі тільки місце в шафі займають, ми їх все одно не носимо. Не треба нам нічого.

Бабуся тоді проковтнула образу. «Не треба — то не треба», — подумала вона. З того часу вона носила до сина лише кіндер-сюрприз або маленьку шоколадку. І жодних конфліктів. До певного часу.

Через рік народила донька Наталка. І тут Віра Федорівна побачила зовсім інший світ. Наталка не просто приймала подарунки — вона радилася.

— Мамо, глянь, які черевички! Як думаєш, не будуть важкі? — дзвонила донька з магазину. — Мамо, дякуємо за ту кофтинку, Ганнуся з неї не вилазить, каже, що вона «як хмаринка».

З Наталкою Віра Федорівна «відривалася». Вони разом ходили по дитячих відділах, мацали тканини, сміялися. Кожна дрібничка, куплена бабусею, ставала предметом вдячності. Віра Федорівна нарешті відчула себе Потрібною Бабусею. Тією, чий досвід і турбота цінуються.

Звісно, подарунки для доньчиної дитини ставали дедалі соліднішими. Не тому, що Віра Федорівна хотіла когось виділити, а тому, що знала: ця річ не піде в смітник і не стане приводом для глузувань.

Якось в обох Ганнусь були іменини. Родина вирішила зібратися у Віри Федорівни — рідкісний випадок, коли всі були за одним столом.

Бабуся підготувалася. Для синової Ганнусі вона купила велике шоколадне яйце — красиве, яскраве, як вона й обіцяла. А для доньчиної… Віра Федорівна давно вирішила подарувати онуці щось на пам’ять. Вона купила крихітні золоті сережки з маленькими фіанітами, що виблискували, мов крапельки роси.

Коли прийшов час дарувати, Віра Федорівна підкликала молодшу Ганнусю і простягнула їй маленьку оксамитову коробочку.

— Це тобі, сонечко, від бабусі. Нехай вушка сяють.

Наталка розчулено обійняла матір: — Ой, мамо, дякую! Яка краса! Ми як раз думали вушка проколювати навесні.

В цей момент у кімнаті стало тихо. Віра Федорівна відчула на собі важкий погляд Ірини. Невістка зміряла поглядом золоті прикраси, потім перевела зір на шоколадне яйце в руках своєї доньки. Її обличчя перекосилося, вона різко підхопилася з-за столу.

— Ігорю, ми йдемо, — кинула вона чоловікові. — Що сталося? Ми ж тільки сіли… — не зрозумів син. — Нічого. Просто я раптом згадала, що у нас вдома «принципово інший смак» на ставлення до дітей.

Вечір було зіпсовано. А через дві години почався той самий телефонний штурм.

— Мамо, ти взагалі розумієш, що ти зробила? — голос Ігоря в слухавці тремтів від обурення. — Ірина в сльозах. Дитина питає, чому сестрі дали коробочку, а їй — яйце. Ти робиш між ними прірву!

— Ігорю, — спокійно відповіла Віра Федорівна, хоча серце вискакувало з грудей. — Ти забув, що сказала твоя дружина? «Не купуйте нам нічого, у вас немає смаку». Я виконую ваше прохання. Я не купую речей, які вам не подобаються.

— То могла б подарувати гроші! — вигукнув син. — Ми б самі купили золото, яке нам подобається. Або взагалі нічого не дарувала б Наталці, щоб не ображати нас.

Віра Федорівна сіла на табурет.

— Тобто, я маю обділяти одну дитину любов’ю та увагою лише тому, що інша невістка заборонила мені проявляти турботу так, як я вмію? Гроші — це не подарунок, Ігорю. Це відкуп. Я хотіла подарувати пам’ять, а не папірці.

— Тоді не дивуйся, що ми не будемо приїжджати, — кинув син і поклав слухавку.

Віра Федорівна дивилася на порожню кухню. Їй було боляче, але всередині жило дивне відчуття правоти.

Вона розуміла: дати гроші синові — це означає визнати себе «банкоматом», чиї послуги потрібні, а думка — ні. Гроші розійдуться на підгузки або чергову брендову іграшку, про яку дитина забуде через два дні. Золоті сережки від бабусі — це символ. Це те, що залишиться, коли бабусі не стане.

Чи мала вона право дарувати золоті прикраси лише одній онуці? З точки зору холодної математики — можливо, ні. Але з точки зору людських стосунків… Подарунок — це акт взаємності. Коли ти даруєш, а твій дарунок приймають з вдячністю, виникає зв’язок. Коли ж твій дарунок висміюють або зневажають, зв’язок обривається.

Багато хто скаже: «Треба було бути розумнішою, дати обом однакові конверти». Але хіба бабусина любов має вимірюватися однаковими конвертами? Хіба вона має ховати свою радість від спілкування з донькою, щоб не зачепити гонор невістки?

Віра Федорівна вирішила: ховатися вона не буде. Вона не злодійка, щоб дарувати доньці подарунки нишком. Вона — вільна жінка, яка сама заробила ці кошти.

«Я ще раз спробую поговорити з Ігорем, — подумала вона. — Нагадаю йому, як Ірина виставляла мої подарунки за двері. Якщо вони хочуть рівності — нехай навчаться приймати бабусю такою, яка вона є. З її овчинними комбінезонами, недосконалим смаком і щирим серцем».

Подарунок — це не замовлення по каталогу. Це передусім увага. І якщо ви зачиняєте двері перед увагою, не дивуйтеся, що вона знаходить собі інший дім, де їй завжди раді.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.