Мені 44 роки, живемо ми з чоловіком і донькою у невеликому містечку. Рік тому не стало моєї мами, після якої залишився невеликий будиночок у приватному секторі. З нього і почалася вся ця історія.
Мене виховував вітчим, з моїм батьком мама розійшлася, коли мені було два роки, куди він після цього подівся – не знаю. Спочатку ми жили разом із бабусею та дідусем у цьому самому будиночку.
Після того, як не стало батьків, мама вирішила влаштувати своє особисте життя і привела до нас чоловіка. Мені на той час було 11 років. Звати його було Степан.
Мама відразу сказала, що я маю кликати його татом, хоча мені зовсім не хотілося цього робити, адже по суті для мене він був чужою людиною.
– Він заробляє, – пояснювала мені мама, – він тебе годує і одягає! Будь вдячною! Чому ти йому вечерю не розігріла, доки я була на роботі?
Мама і сама працювала, але дядько Степан отримував трішки більше і дуже цим хизувався. А ще постійно повторював, що він узяв маму з дитиною.
Я поверталася зі школи, і коли треба було робити уроки, я копала город, прала, готувала їжу, прибирала хату. А дядько Степан в цей час відпочивав на дивані.
У нього десь підростав свій син, зрідка вітчим гірко нарікав на те, що у нього забирають із зарплати аліменти, та ще треба мене утримувати. З моєю мамою вони не були розписані.
Я поїхала вчитися після школи в інше місто. Жила у гуртожитку, на стипендію та підробітки. Додому намагалася приїжджати якомога рідше.
– А ми ремонт зробили, – похвалилася мама на початку грудня, коли я навчалася на 2-му курсі. Все завдяки батькові. А що це на тобі чоботи діряві?
– А які на мені можуть бути чоботи? – питаю.
– Добре, – «розщедрився» Степан, – тримай гроші, купи взуття!
Це був єдиний за все життя подарунок, який я бачила від вітчима і який я від нього прийняла. Тому що холодно сльота взимку у вічно промокає взуття. І ці чоботи вітчим усе життя мені згадує.
Після закінчення навчання я вийшла заміж, з чоловіком ми повернулися до рідного міста не відразу, спочатку жили в обласному центрі, по орендованих квартирах. А потім не стало свекрухи і ми вирішила повернутись: квартира є, а в нас підростала донька.
В той час занедужала і моя мама, прогнози були невтішні. Я допомагала їй чим могла, а от вітчим сказав, що йому це не потрібно, зібрав свої речі і поїхав. Він навіть не приїхав провести маму в останню путь. Зате з’явився за спадщиною.
Як я зрозуміла, з новою жінкою він теж жив, не укладаючи шлюб, працював, навіть коли досяг пенсійного віку, а коли залишилася тільки пенсія – його попросили на вихід. Я не знаю, як він жив із нею, з її дітьми, не цікавилася. І про нього не згадувала, доки він на порозі не з’явився.
– Я ж твій тато, я з твоєю матір’ю стільки років прожив, тебе виростив, чоботи купував, ремонт в тому будинку робив. Щось має бути там моє!
Суд він не виграв. Будиночок я продала: надто багато нехороших спогадів із ним пов’язано. Але в містечку і зараз чую про себе негарні чутки: вигнала батька на вулицю, адже він… і далі за списком.
– Людям завжди треба про щось говорити. Побалакають і забудуть, – втішають мене чоловік і близька подруга, – і ти забудь. Як ті чоботи, які він купив тобі колись.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.